Розділ 39. Теодор

Недільний ранок зустрів нас виразним запахом міцної, щойно звареної кави та шурхотом цупкої будівельної плівки, якою ми з Максом уже пів години намагалися закрити всі меблі у вітальні.

Після вчорашньої посиденьки в кав’ярні ми вирішили не відкладати справу в довгий ящик і одразу взятися за ремонт. Ця квартира надто довго чекала на зміни. Колись її стіни берегли пам’ять про дідуся й бабусю — про той давній затишок, чебрецевий чай і старі меблі, але зараз, коли поруч була Кіра, мені хотілося наповнити дім абсолютно новим світлом, теплом і простором. Зробити його нашим.

Кіра сиділа на широкому підвіконні, підібгавши під себе ноги й обхопивши долонями велику керамічну чашку. Вона з тихою посмішкою спостерігала за нашими з Максом потугами розгорнути величезний, неслухняний рулон захисної плівки, який постійно згортався назад.

Її темне волосся було зібране в неохайний домашній пучок, вибиті пасма м’яко падали на шию, а на кінчику носа темнів крихітний слід від гарячого какао. Вона посміхалася — легко, спокійно, без жодної тіні тривоги. Саме такою — вільною й безтурботною — я мріяв бачити її щодня протягом усіх цих п’яти довгих років.

— Ви два дипломовані спеціалісти з кібербезпеки, а з трьома метрами поліетилену воюєте вже двадцять хвилин, — засміялася Кіра й відпила ковток шоколаду. 

— Це не просто поліетилен, Кіро, це вища геометрія, — не розгинаючи спини, відгукнувся Макс, намагаючись притиснути край плівки важкою гантеллю. — Тут потрібен системний підхід і залізна терплячість.

— Тут потрібен скотч, Максе, а не твої наукові теорії, — засміявся я, кидаючи йому рулон малярної стрічки.

Дзвінок у двері розітнув тишу, і вже за мить у коридорі з’явилася Віка. Вона впевнено переступила поріг, тримаючи в одній руці кілька великих каталожних планшетів зі зразками фарб, а в іншій — велетенську, духмяну коробку з місцевої пекарні.

— Врятуйте, вони ще гарячі! — з порога вигукнула вона, спритно переступаючи через рулони й передаючи коробку Максу, який миттєво опинився поруч, ніби тільки й чекав на її прихід.

— Оце я розумію — професійний і відповідальний підхід до ремонту! — розгортаючи коробку й вдихаючи аромат свіжої кориці та шоколаду, засміявся Макс.

Потім він абсолютно природно, не соромлячись нашої присутності, поклав долоню Віці на талію й швидко, ніжно цьомкнув її в губи. Вона від несподіванки трішки почервоніла, але вже куди сміливіше, ніж учора в кав’ярні, усміхнулася й легенько обійняла його за шию.

Я злегка похитав головою, хитро глянувши на Кіру. Ми все ще не зовсім звикли до цієї нової, дещо несподіваної парочки, але бачити їх щасливими й розкутими було неймовірно приємно.

— Так, будівельники, перерва скасовується, навіть не розраховуйте, — суворо мовила Віка, ставлячи коробку на вкритий плівкою журнальний столик і розкладаючи ціле віяло кольорових карток. — Поки ви не здерете оці жахливі темно-коричневі шпалери з дев’яностих, ніяких солодких бонусів. І взагалі, Кіро, ходи сюди, мені потрібна твоя професійна допомога. Ми маємо правильно обрати відтінок для сонячного боку вітальні.

— Я думав, ми просто купимо кілька банок звичайної білої фарби й не будемо ускладнювати собі життя… — пробурмотів я, підходячи до стіни із залізним шпателем у руці й оглядаючи фронт робіт.

— Білу?! — одночасно вигукнули дівчата, різко розвернувшись до мене, й обурено перезирнулися.

— Тео, ти взагалі розумієш, що кажеш? — повчальним, але дуже милим тоном мовила Кіра. Вона сплигнула з підвіконня, підійшла до мене впритул і легенько обняла за талію, підвівши свої променисті очі. — Білий буває кольору теплої слонової кістки, перлинного відтінку, з ніжним підтоном шавлії або взагалі холодного скандинавського. Ти ж не хочеш, щоб наша вітальня була схожа на стерильну лікарняну палату?

Я опустив погляд на її ніжне обличчя, відчуваючи, як від її близького дотику всередині розливається хвиля спокою й тепла.

— Я хочу жити там, де ти посміхаєшся, пташко, — тихо мовив я, відкладаючи шпатель на підвіконня.

Я нахилився й торкнувся її губ ніжним, трішки затяжним поцілунком, повністю ігноруючи прикрий смішок Макса за спиною.

— Гей, закохані, у нас тут узагалі-то трудовий день і купа роботи! — вигукнув Макс, підхоплюючи свій інструмент і демонстративно чухаючи потилицю. — Менше слів, більше діла. Пропоную змагання: хто останнім повністю здере свою смугу шпалер, той купує величезну піцу й напої на вечерю.

— Приймається! — виклично відповів я, знову беручись за металевий шпатель.

Наступні три з половиною години перетворилися на суцільний веселий хаос, сміх і пилюку. Ми підключили колонку й увімкнули музику, і наша звичайна, спокійна квартира перетворилася на справжній майданчик для веселощів.

Дівчата розстелили свої палітри прямо на підлозі. Віка з Кірою палко, з професійним азартом сперечалися щодо найменших нюансів — чи підійде сюди «запорошена троянда», чи краще зупинитися на теплому бежево-піщаному тоні, який буде красиво відбивати вечірнє світло.

Тим часом ми з Максом, згадуючи юність і роботу в гаражах, запекло здирали шар за шаром старі шпалери, час від часу змочуючи їх водою з пульверизатора.

— Максе, ти зараз здереш шпалери разом зі штукатуркою! — сміючись, гукнула Віка, коли той із силою смикнув великий шматок паперу.

— Це не штукатурка, це текстура! — парирував Макс, витираючи чоло тильною стороною долоні й лишаючи на щоці сіру смугу. — Зате я лідирую в змаганні! Тео, ти програєш!

— Не дочекаєшся, — засміявся я, підхоплюючи наступний сухий край.

Коли перша, найбільша стіна була повністю очищена й перед нами відкрилася рівна, готова до нової ґрунтовки поверхня, ми всі четверо, геть знесилені, але неймовірно задоволені результатами, вмостилися прямо на вкриту плівкою підлогу.

Макс сидів, спираючись спиною на диван, і міцно обіймав Віку. Вона притулилася до його плеча й щось захоплено показувала йому у своєму телефоні, а він м’яко перебирав пасма її волосся.