Розділ 38. Кіра

З індивідуальним графіком в академії життя стало куди простішим. Оскільки оцінки в мене завжди були нормальні, а викладачі знали мене як старанну студентку, мені без питань дозволили вільне відвідування на останній семестр. Щодня сидіти на парах більше не треба було — я просто скидала поетапні звіти на пошту й раз на пару тижнів приходила в майстерню показати, як просувається робота над картиною.

А щоб не розслаблятися, я паралельно взяла собі онлайн-курс із цифрової ілюстрації. Наш побут із Тео швидко перетворився на спокійну, кайфову рутину: він у своїх навушниках із головою занурювався в код і кібербезпеку за кількома моніторами, а я поруч малювала, слухала лекції й час від часу відволікалася, щоб зробити нам кави.

Але цієї суботи я чекала з особливим азартом.

Віка знала тільки базові речі — що я зі скандалом і валізою пішла від батька й зараз живу в Тео. Про мої спогади, пожежу п’ятирічної давнини й про те, що Тео — це моє перше кохання, вона й гадки не мала. Зате ми з Тео знали про її таємні зустрічі з Максом і підготували для них невеличкий розіграш.

Ми зібралися в нашій улюбленій кав’ярні в центрі. Віка вже сиділа за кутовим столиком і нервово колупала трубочкою свій раф.

Коли ми з Тео зайшли в зал, тримаючись за руки, вона аж здригнулася й підхопилася зі стільця.

— Кіро! Ну ти нормальна взагалі?! — випалила Віка замість привітання. — В академії кажуть, що ти на вільному відвідуванні, а в чатах ти відповідаєш раз на дві доби! Я вже думала їхати до вас і перевіряти, чи він тебе там у кайданки не закував!

Я засміялася й міцно її обійняла.

— Та все добре, Вік, заспокойся, — мовила я, сідаючи поруч і не випускаючи долоні Тео. — Мене ніхто не закував. Навпаки… Нам насправді треба дуже багато про що поговорити. Бо ти знаєш далеко не все.

Віка так і застигла з відкритим ротом, переводячи погляд із мого обличчя на наші переплетені руки з Тео.

У цей момент брякнув дзвіночок над дверима, і в кав’ярню зайшов Макс. Він швидко окинув зал поглядом і впевнено покрокував до нашого столика. Ми з Тео коротко перезирнулися — настав час діяти.

Макс підійшов, спокійно нахилився до Віки й цілком природно поцілував її в щоку, злегка торкнувшись губами шкіри, а потім невимушено поклав руку їй на плече. Віка в одну секунду залилася червоним рум’янцем, хапливо заправила пасмо за вухо й втупилася в стіл.

Ми з Тео зіграли виставу на повну: Тео зобразив максимально витріщені очі, а я вдавано ахнула.

— Так, стоп! — вигукнула я, переводячи погляд із Макса на червону Віку. — А це що за ніжності?!

— Ви що… зустрічаєтеся?! — Тео подався вперед, тримаючи паузу. — Максе, ти ж казав, що ви просто перетиналися пару разів по справах!

Віка зрозуміла, що ховатися далі немає сенсу, захихотіла й знизала плечима:

— Та ну вас! А що, тільки вам можна зникати на два місяці й крутити свої таємниці? Ми після тієї зустрічі кілька разів ходили на каву, от і все.

— Ага, я вирішив довго не тупити, поки ви там зі своїми розбірками розбиралися, — з посмішкою додав Макс і спокійно сів біля неї.

Ми з Тео не витримали й просто зареготали на увесь зал.

— Та ми все знаємо! — зізналася я, сміючись. — Тео мені ще вранці розповів, що ви таємно бачитеся! Ми просто хотіли подивитися, як ви будете викручуватися.

— Ах ви ж партизани! — вигукнула Віка й, сміючись, кинула в мене серветкою.

Коли перші жарти вщухли й нам принесли гарячий чай, атмосфера стала більш серйозною. Я нарешті виклала Віці все, про що мовчала ці два місяці: про те, як батьки брехали мені п’ять років, про пожежу в майстерні, про тотальну амнезію та про те, що Тео — це той самий хлопець, якого я кохала ще в школі і якого в мене просто відібрали.

Віка слухала мене з витріщеними очима, стиснувши кулаки, а під кінець розповіді в неї аж сльози на очі наступили від обурення та співчуття.

— Жах… — прошепотіла вона, хитаючи головою. — Це просто шок, Кіро… Я в шоці від того, як твій батько все це провернув. Я в шоці від того, як ти взагалі це пережила! Але ти така молодець, що просто зібралася й пішла від нього.

— Усе вже нормально, — Тео м’яко стиснув мої пальці під столом. — Головне, що це все в минулому. Більше вона туди не повернеться.

Тео на мить замовк, а потім перевів погляд на мене.

— До речі, ми з Кірою хочемо трохи змінити квартиру, — сказав він. — Зробити нормальний сучасний ремонт, без цього старого інтер’єру. І облаштувати нам окремі робочі куточки: Кірі — місце для малювання, мені — для роботи.

— О, це я в справі! — одразу пожвавилася Віка. — Я допоможу з кольорами й усім, що стосується дизайну. А то ви там удвох ще пофарбуєте все в білий і скажете, що це мінімалізм.

— А я допоможу зі всім, що треба тягати, ламати й збирати, — усміхнувся Макс. — Ну, або хоча б зроблю вигляд, що знаю, що роблю.

— Тоді домовилися, — засміявся Тео. — На вихідних починаємо.

Коли ми ввечері поверталися додому, на вулиці вже стемніло й кружляв легкий лютневий сніг. Я йшла біля Тео, засунувши руку в його кишеню, а позаду нас ішли Віка з Максом, про щось голосно сперечалися й сміялися.

Життя нарешті стало простим, зрозумілим і справжнім.