Розділ 37. Кіра

Минуло майже два місяці від того фатального дня, коли я востаннє зачинила за собою важкі двері батьківського маєтку. Цих двох місяців виявилося цілком достатньо, аби з моєї душі повністю зникли рештки тривоги, а на зміну їм прийшов глибокий, спокійний і абсолютний затишок.

Свіже лютневе сонце заливало вітальню нашої квартири саме тоді, коли за вікном кружляв легкий, дрібний сніг. Його промені відбивалися від снігових кучугур і заломлювалися на шибках, заповнюючи кімнату м’яким сяйвом, яке змішувалося з ароматом свіжозвареної міцної кави та знайомим запахом моєї олійної фарби.

Я прокинулася від того, що сонячний зайчик грайливо лоскотав мої повіки. Тео спав поруч, міцно притискаючи мене до своїх оголених, гарячих грудей. Його сильна рука лежала на моїй талії, а рівне дихання лоскотало моє чоло. У цій його потребі торкатися мене навіть уві сні, відчувати моє тіло щосекунди, відчувалася якась дика, ненаситна ніжність чоловіка, який чекав на це довгих і болісних п’ять років.

Я повільно повернулася в його обіймах і кінчиками пальців провела по його твердому підборіддю, ледь торкаючись кутиків губ.

Тео розплющив свої темно-карі очі й посміхнувся — густо, ліниво, з тією особливою грайливою бісикою в погляді, від якої в мене щоразу перехоплювало подих.

— Ти знову вивчаєш мене, пташко? — його голос був низьким, оксамитовим і хрипким від сну.

— Перевіряю, чи це не черговий сон, — прошепотіла я, притискаючись щокою до його шиї. — Мені й досі іноді здається, що я прокинуся у своїй спальні на другому поверсі, а за вікном буде батьківська охорона…

— Жодних спалень у тому будинку, Кіро, — перебив він, і в його очах спалахнуло гаряче світло. — Я поруч. І ти тут. Це реальність.

Замість подальших слів Тео різко, але дивовижно обережно перевернув мене під себе, опиняючись зверху. Його гарячі губи накрили мої — поцілунок був не просто ніжним, а владним, пристрасним, вимогливим. Його долоні повільно ковзнули під тонку нічну сорочку, пестячи гарячу шкіру й викликаючи в мені солодкі дрижаки. Вогонь між нами спалахував за лічені секунди — дорослий, ненаситний, накопичений за роки розлуки та тиші. Ми кохали один одного довго, відчуваючи кожен рух, віддаючись цій пристрасті повністю, до останнього спільного подиху.

Згодом, коли ми лежали в збитому простирадлі й повільно приходили до тями, Тео пестливо цілував моє плече, а я дивувалася, як природно й легко склалося наше спільне життя.

За ці два місяці лютневої тиші я в усіх деталях пізнала його побут. За освітою Тео працював у сфері кібербезпеки — повністю віддалено, зручно влаштувавшись за кількома великими моніторами біля вікна. Це давало йому повну свободу та фінансову стабільність. А тоді, п’ять років тому, він був лише студентом, який підробляв майстром у сервісному центрі та ремонтував людям комп’ютери й телефони до пізньої ночі, аби мати власні гроші й бути незалежним.

— Про що ти думаєш? — тихо запитав Тео, провівши пальцем по моїй щоці.

— Про те, який шлях ти пройшов, — щиро мовила я, зазираючи в його очі. — Ти побудував своє життя сам, з нуля. Без чиєїсь допомоги й підказок.

— Я робив це заради нас, Кіро, — прошепотів він, цілуючи мене в чоло. — Я знав, що коли зустріну тебе знову, то повинен бути сильною людиною, яку твій батько більше не зможе зламати чи залякати.

Коли Тео вдягнувся й пішов на кухню, щоб приготувати сніданок, я піднялася з ліжка, накинула його м’який светр і підійшла до великого мольберта, що стояв у кутку вітальні.

На великому полотні вже вимальовувався його чіткий, виразний профіль у сонячному світлі. Завдання в академії було концептуальним і водночас особистим: намалювати портрет за темою «Незнайомець». На початку навчального року, ще в листопаді, ми з Вікою сиділи в кав’ярні й вигадали дурнувате парі — намалювати портрет того чоловіка, який першим зайде крізь двері.

Першим зайшов саме Тео. Я тоді й гадки не мала, хто він такий. Моє серце просто боляче тьохнуло, а в голові щось забриніло, змушуючи руку схопити олівець.

— Який прогрес? — пролунав голос Теодора. Він зайшов до кімнати з двома чашками чаю, обхопив мене ззаду за талію й поклав підборіддя на моє плече, разом зі мною розглядаючи полотно.

— Тоді, у листопаді, це був справді просто незнайомець із кав’ярні, — посміхнулася я, накриваючи його великі долоні своїми. — А тепер цей портрет став моєю головною роботою. Роботою про чоловіка, який повернув мені пам’ять, свободу й моє життя.

— Я досі згадую той день у кав’ярні, — тихо засміявся Тео мені в шию, від чого по шкірі пробігли приємні мурашки. — Ти дивилася на мене так дивно… Ніби побачила справжнього привида з минулого життя, але боялася зізнатися в цьому навіть собі.

— А ти зайшов так упевнено, ніби точно знав, що я там сиджу з чашкою кави, — грайливо відповіла я, повертаючи до нього обличчя. — Я вирішила, що дороблю цей портрет і здам його як дипломну. Це буде найкраще, що я створила за всі роки навчання в академії.

— Ця картина дійсно дивовижна, Кіро, — Тео міцно й ніжно поцілував мене в скроню, розглядаючи деталі фарби. — Вона жива. У ній є душа.

Він повільно розвернув мене до себе за плечі, м’яко всміхнувся й додав із хитринкою в очах:

— До речі, щодо Віки… Нам треба якось зустрітися всім разом. Вона ж досі думає, що ми просто потихеньку налагоджуємо життя після твоєї втечі від батька й навіть не здогадується про всю нашу історію та повернення пам’яті?

— Так, треба обов’язково зібратися, — засміялася я. — Вона вже всі вуха мені прожужжала, питає, як ти там і чи не закрив ти мене знову від усього світу.

— Ну, тоді готуйся, — посміхнувся Тео, притискаючи мене трохи ближче. — Бо у Макса теж від нас є «невеличкий секрет».

— Який секрет? — я здивовано звела брови. — Макс щось затіває?

— Макс із Вікою вже якийсь час таємно бачаться за нашими спинами, — хитро розкрив секрет Тео. — Пам’ятаєш, коли вони перетиналися ті кілька разів? Він каже, що вона його повністю заворожила своєю прямолінійністю, але вони обоє чомусь роблять вигляд, що це «просто дружба», й бояться нас відволікати своїми новинами.