Розділ 31. Кіра

Теперішній час. 

У кав’ярні панувала важка, глуха тиша. Здавалося, увесь зовнішній світ із його шумним вуличним рухом, перехожими та щоденною метушнею раптово перестав існувати. Чути було лише тихий, монотонний гуркіт кавомашини десь у глибині порожнього залу та прискорене, важке, уривчасте дихання Теодора.

Він сидів навпроти мене, безсило опустивши очі на свої широко розставлені долоні. На його правій руці — прямо біля зап’ястя, простягаючись вище під рукавом темного светра, — виднівся блідий, неправильної форми шрам від давнього, важкого опіку.

У мене всередині все перевернулося. Повітря в грудях стало щільним, гарячим і болючим, наче мені раптово перекрили кисень.

П’ять років. Боже мій, цілих п’ять років після тієї страшної пожежі й тривалої коми я жила з лякаючою, глухою, чорною порожнечею всередині. Батько з його ідеально холодним, переконливим тоном роками вселяв у мене думку, що пожежа була лише моєю власною безглуздою необережністю. Він переконував мене, що я просто перевтомилася, що випадково перекинула якийсь розчинник, а мої невиразні, уривчасті, болісні сни про чиїсь темно-карі очі, про шорсткі теплі долоні, про запах кави з морозом — це лише фантомні галюцинації, розладнана уява після важкого струсу мозку й отруєння чадним газом. Він зробив усе, щоб зачистити моє минуле, перерити мою кімнату й вирвати з мого життя найменшу згадку про існування Теодора.

А Тео… Тео тоді, п’ять років тому, з обпеченими до самого м’яса руками стояв під дверима моєї реанімації, намагаючись пробитися крізь охорону й дізнатися, чи я взагалі жива. І він пішов лише тому, що лікар благав його не зламати мою й без того тендітну психіку, а мій батько скористався його беззахисністю, залякавши погрозами знищити його дідуся й бабусю.

— Тео… — мій голос здригнувся й розсипався на тихий, розпачливий, переповнений болем хрип.

Я простягнула тремтячу руку через дерев’яну стільницю й обережно, майже невагомо накрила його напружені пальці своїми.

Він здригнувся від цього дотику, наче від електричного струму. Його плечі напружено завмерли, і він повільно, з важким зусиллям підвів голову. Його темно-карі очі зустрілися з моїми. У них палав такий глибокий, вистражданий, накопичений роками біль, що моє серце стиснулося від нестерпного, розриваючого жалю.

— Вони… вони казали мені в лікарні, що я була одна, — прошепотіла я, відчуваючи, як гарячі, пекучі сльози безупинно котяться по щоках, залишаючи мокрі доріжки. — Батько казав, що мене знайшла охорона… Що я просто заснула, а проводка спалахнула сама…

— Я знав, що він так зробить, Кіро, — тихо мовив Тео, його голос глухо вібрував від стримуваного відчаю. Він ледь відчутно, з неймовірною ніжністю стиснув мої пальці у відповідь. — У нього була абсолютна влада, гроші, зв’язки й охорона. А в мене… у мене був тільки нелюдський страх за твоє життя. І за своїх старих, яких він пообіцяв викинути на вулицю. Я не міг ризикувати тобою. Лікар сказав, що ти не пам’ятаєш останній рік, і якщо я прийду й почну силою тиснути на тебе — твій мозок просто не витримає. Я пообіцяв собі не ламати твоє життя…

І в цю саму секунду — від його теплого, знайомого до самого болю дотику, від його глибокого, рідного голосу, від звуків цієї страшної, оглушливої правди — у моїй свідомості щось голосно й остаточно тріснуло.

Ніби товста, крижана залізобетонна стіна, яку п’ять років поспіль так ретельно будували лікарі, мати й батько, раптом рвонула по всіх швах від потужного підземного поштовху.

Потилицю пропекло гострим, засліплюючим, паралізуючим спалахом болю. Кав’ярня перед очима миттєво попливла, розмиваючись у кольорові плями. Усі зовнішні звуки згорнулися в глухий, важкий вакуум, і мене з головою, наче у вир, затягнуло назад — у той фатальний травневий вечір п’ятирічної давнини.

…За віконними шибками моєї садової майстерні лютує оскаженіла травнева злива. Грім гримить так, що здригаються стіни, блискавки крають темне нічне небо, а важкі краплі дощу з силою барабанять по дерев’яному даху. До опівночі лишається буквально кілька хвилин. До моєї втечі з Тео залишаються лічені миті.

Я гарячково, з тремтячими руками складаю свої ескізи, пензлі та нечисленні речі у невеличку валізу. Серце калатає десь у горлі від страху й водночас від дикого, п’янкого передчуття волі.

І раптом… світло в будиночку моргає і з тріском повністю гасне.

Стрімкий, потужний стрибок напруги через грозовий розряд. У темряві біля самої підлоги лунає гучний, сухий тріск закороченої розетки, і ціла злива яскравих іскор падає прямо на відкриту банку з розчинником для фарб та стос сухого заґрунтованого полотна, що стояв поруч.

Миттєвий, нищівний спалах! Вогонь жадібно підхоплює олійні фарби й моментально, мов вогняна змія, ковзає по дерев’яній підлозі до мольберта.

Я в жаху кричу, хапаю зі стільця важку, щільну тканину й намагаюся збити полум’я, але від моїх панічних рухів робиться тільки гірше — кисень роздмухує вогонь ще дужче. За лічені секунди полум’я перекидається на мої картини, на фіранки й на валізу.

Маленьке приміщення миттєво заповнюється густим, отруйним, чорним димом. Я роблю один жадібний, панічний вдих, і мої легені обпікає пекельним, нестерпним жаром. Очі дико печуть, сльозяться, голова починає крутитися, перед очима пливуть темні плями. Задихаючись і кашляючи до судом, я падаю на коліна на мокру від розлитих фарб підлогу, намагаючись попід стіною доповзти до виходу. Але сили швидко залишають мене. Тіло стає ватяним, неслухняним. Реальність руйнується, і я починаю повільно й незворотно провалюватися на саме дно гарячої темряви…

І вже десь із глибокої, бездонної прірви непритомності, крізь гул вогню й тріск дерева, я раптом чую глухий, відчайдушний, розриваючий удар у двері.

Дерево тріщить під страшною силою. Крізь дим і полум’я долинає крик, що дико роздирає чиєсь горло:

— Кіро!

Я вже не можу розплющити очей, моє тіло повністю паралізоване отрутою чадного газу, але я виразно відчуваю, як чиїсь сильні, обпечені, палаючі від жару руки відривають моє знесилене тіло від підлоги. Він міцно, відчайдушно притискає мене до своїх грудей, ховаючи моє обличчя від полум’я під своєю щільною курткою. Я відчуваю божевільний стукіт його серця, його важке дихання, відчуваю, як він пробивається крізь охоплений вогнем поріг і виносить мене на мокру від дощу, холодну траву саду…