Розділ 29. Кіра

Тонкий, монотонний писк медичних моніторів пробивав душну, стерильну тишу лікарняного коридору реанімаційного відділення.

Біля високих засклених дверей стояли двоє. Приглушене світло люмінесцентних ламп відбивалося на білій кахляній підлозі, підкреслюючи гнітючу, важку атмосферу цієї ночі.

— Ти взагалі розумієш, що могло статися?! — голос Ігоря Володимировича лунав як глухий, нищівний грім. У ньому не було паніки чи батьківського розпачу — лише суха, розрахована лють людини, чию ідеальну систему контролю щойно брутально зламали. — Якби я не прилетів, якби ті ледачі бовдури з охорони не помітили вогонь, ми б сьогодні ховали єдину доньку! А ти в цей час що робила? Прийняла свої заспокійливі пігулки й вляглася спати?!

— Ігоре, благаю тебе, не кричи… — мама тихо, розпачливо хлипала, притискаючи до губ тремтячі долоні. Вона виглядала повністю зламаною, виснаженою безсонними ночами. — Я не знала, що вона піде в майстерню пізно вночі. Вона казала, що просто втомилася після уроків… Я думала, вона у своїй спальні, спить…

— Ти думала! Ти ніколи в житті не думаєш, Олено! — батько карбував кожне слово, наче забивав важкі цвяхи. — Це все твоє сліпе, безхребетне виховання. Ти розпестила її до того, що вона влаштувала пожежу у власному саду. Вона тягала туди ті розчинники, якісь дрібнички… Ти повинна була стежити за кожним її кроком, поки мене не було! Якби ти була нормальною матір’ю, цього б ніколи не сталося. Ти й тільки ти винна в тому, що вона зараз лежить під апаратами!

— Ігоре… пробач… благаю тебе, не треба… головне, щоб вона вижила… — Олена розпадалася на частини, її ридання ставали дедалі глухішими.

— Вона виживе, — відрубав батько. Його тон раптово змінився, ставши холодним, як криця. — Лікар щойно сказав мені, що через важку інтоксикацію чадним газом і забій голови при падінні існує велика ймовірність ускладнень. Вона теоретично може втратити пам’ять за останні місяці або й за роки. 

Олена на секунду затихла, гарячково ковтаючи сльози й кліпаючи набряклими повіками.

— Втратити пам’ять?.. Але як це…

— Слухай мене дуже уважно, Олено, — Ігор  зробив крок уперед, нависаючи над дружиною й проціджуючи кожне слово. — Якщо вона дійсно прокинеться й виявиться, що вона нічого не пам’ятає… ми про того хлопця їй ані словом не нагадаємо. Жодної згадки. Жодного імені.

— Але Ігоре… це ж нечесно, це ж неправильно… — затремтіла мама, підводячи на нього повні розпачу очі. — Це ж її життя, її почуття, як ми можемо просто…

— Замовкни! — суворо перебив її батько, злившись ще дужче. — Не перебивай мене! Ми домовимося раз і назавжди: про нього — ні слова. Навіть якщо вона сама намагатиметься щось згадати, ти мовчатимеш! Завтра ж вигребеш із її кімнати геть усе, що може бути пов’язано з цим голодранцем. Усі малюнки, записки, дрібнички — усе у вогонь, перериєш кожен куток! Ти мене зрозуміла?

Мати лише мовчки ковтала сльози, безсило опустивши голову.

— Якщо вона про нього забула — це наш найкращий шанс, — уже спокійніше, але з залізною непохитністю продовжив батько. — Жодного злидня з його розвалюхою більше в її житті не буде. І за це… так і бути. Я дозволю їй іти вчитися на її це малювання, хай вступає до художньої академії. Хай малює свої картини, якщо це утримає її вдома під моїм наглядом. Але ти мене добре зрозуміла, Олено? Жодної згадки про того хлопця!

У цей момент двері палати прочинилися, і на поріг вийшов лікар:

— Вона відкрила очі й приходить до тями. Можете зайти, але ненадовго.

Свідомість поверталася до Кіри повільно, крізь ватяну, важку темряву.

Гострий запах ліків, тупий біль у потилиці та сухий кашель у грудях від кожного вдиху. Вона повільно розплющила повіки, мружачись від яскравого білого світла.

Двері палати тихо рипнули. До кімнати зайшли батьки. Обличчя батька вмить змінилося — за одну секунду з нього зник увесь холод. Він буквально сяяв вдаваною ніжністю, турботою та полегшенням. За ним, хутко витираючи хусткою очі, зайшла мати.

— Кірочко… — теплий голос батька пролунав м’яко. Він швидко підійшов, присів на край стільця й обережно взяв її слабку долоню у свої руки. — Боже мій, донечко… Ти прокинулася. Ти з нами!

— Тату… — голос Кіри був схожий на тихий шелест. — Де я?.. Що зі мною?

— Ти в лікарні, сонечко, — батько лагідно погладив її по волоссю. — У твоїй майстерні сталася аварія, спалахнула стара проводка. Але все позаду, ти в безпеці. Головне — ти жива.

Кіра насупилася, відчуваючи, як від напруження скроні стискає залізними лещатами. Вона розгублено оглянула палату, а потім звела погляд на батька.

— Тату… а який зараз місяць? Що відбувається?

— Зараз травень, Кірочко, — м’яко відповів він.

— Травень?.. — вона здивовано закліпала очима. — Травень… Значить, мені скоро виповниться шістнадцять? Я… я ж якраз закінчую десятий клас, так? Мені треба готуватися до підсумкових контрольних… А чому я була в майстерні вночі?

У палаті на секунду запанувала дзвінка тиша. Мама мимоволі вхопилася рукою за спинку ліжка, ковтаючи сльози й боячись підвести очі.

А батько… На обличчі батька на мить спалахнув справжній, непідробний тріумф. Його очі засяяли такою щирою, радісною посмішкою, наче він щойно виграв головну битву у своєму житті. Він міцніше, з особливим натхненням стиснув її пальці.

— Ох, сонечко моє… — у його голосі бриніла майже святкова радість і безмежна, огортаюча любов. — Ти просто трошки переплутала! Ти сильно вдарилася головою, і лікар казав, що таке буває. Ти закінчуєш одинадцятий клас, випускний! Тобі скоро вісімнадцять. Ти просто забула цей останній рік, люба!

— Забула?.. — Кіра заніміла. — Цілий рік?.. Але що я робила весь цей час? З ким я була?

— Ти просто вчилася, малеча! — легко, з дивовижним піднесенням вигукнув батько, сяючи від щастя. — Малювала, була повністю занурена в себе й у свої картини! Ніякого мотлоху в голові, ніяких зайвих людей, нічого важливого, про що варто було б турбуватися. Ти була тільки з нами!