Розділ 24. Кіра

Час у цій маленькій кімнаті з високим книжковим стелажем і запахом яблучного пирога плинув із якоюсь лякаючою, невблаганною швидкістю. Здавалося, минуло лише п’ятнадцять хвилин, відколи я сіла на килим малювати Тео, але глянцевий циферблат мого годинника на зап’ясті безжально показував, що три години нашої умовної «свободи» вже майже вичерпалися.

— Тео, мені пора… — з невимовним болем у голосі мовила я, важко вириваючись із його теплих, захисних обіймів на ліжку. — Якщо водій чекатиме під галереєю бодай на п’ять хвилин довше зазначеного часу, він одразу подзвонить батькові. Ти ж знаєш його інструкції.

Теодор миттєво змінився в обличчі. Його погляд став зібраним і тривожним. Він не став розпитувати чи затримувати мене — він знав правила цієї небезпечної гри не гірше за мене.

— Я відвезу тебе. Збирайся, — тихо мовив він, швидко підводячись і натягуючи свою куртку.

Ми тепло попрощалися з бабусею й дідусем, які щиро обійняли мене на прощання й знову запрошували в гості. Вискочивши з під’їзду у вогкий березневий вечір, ми сіли в «Ладу». Двигун задеренчав, і машина стрімко вирвалася на вулиці міста, прямуючи в бік виставкового центру в центрі.

Дорога перетворилася на справжнє випробування для нервів. Вечірній березневий трафік застряг у заторах через мокрий сніг із дощем. Стрілка годинника на панелі приладів невблаганно відраховувала хвилини: 17:45… 17:52… 17:57…

— Тео, ми не встигаємо! — я гарячково стискала паски свого скетчбука, відчуваючи, як холодний піт виступає на лобі. — Якщо водій побачить, що галерея вже зачиняється, а мене немає всередині…

— Встигнемо. Тримайся, — відрізав Тео. Його пальці міцно вчепилися в кермо, вилиці напружилися. Він майстерно об’їжджав повільні машини через суміжні провулки, витискаючи зі свого старенького авто весь можливий максимум.

О 18:02 синя «Лада» різко загальмувала за декілька кварталів від галереї — у глухому внутрішньому дворику, куди не діставали камери й світло фар.

Я повернулася до нього, задихаючись від страху й адреналіну. Тео перехилився через сидіння, міцно обхопив моє обличчя долонями й коротко, але з дикою, тривожною пристрастю поцілував мене в губи.

— Біжи, Кіро. Повільно видихни, випрями спину й біжи. Я чекаю тут, поки ти не сядеш у машину, — прошепотів він прямо мені у вухо.

Я вискочила з машини й щодуху помчала через задній двір галереї. Натягнувши на ходу плащ і збивши подих, я випірнула з-за скляного фасаду будинку якраз у той момент, коли мій водій — високий, похмурий чоловік у чорному пальті — вже тримав біля вуха телефон, стоячи біля нашого чорного «Мерседеса».

— Вікторе Степановичу! — голосно, намагаючись надати голосу невимушеного тону, мовила я, виходячи з дверей. — Вибачте, лектор трохи затримав нас наприкінці, показував нові полотна.

Чоловік повільно опустив телефон, його проникливий погляд ковзнув по моєму розпашілому обличчю, збитому подиху й ледь вологій від швидкого бігу куртці. На секунду в повітрі повисла важка, небезпечна пауза.

— Доброго вечора, Кіро Ігорівно, — сухо відповів він, відчиняючи переді мною задні двері. — Ваш батько вже тричі телефонував. Він чекає на вас удома. Ситуація складна.

Серце впало кудись у п’яти. Я мовчки сіла в шкіряне крісло, відкинувшись на спинку й намагаючись вирівняти пульс.

Коли «Мерседес» в’їхав крізь масивні ковані ворота нашого маєтку, надворі вже повністю стемніло. Усі вікна першого поверху палали яскравим, холодним світлом. Це був поганий знак — батько зазвичай працював у кабінеті при напівтемряві, а таке освітлення означало лише одне: він у люті.

Я зайшла до будинку, знімаючи плащ. У просторому мармуровому холі панувала гнітюча, дзвінка тиша.

— Кіро. У мій кабінет. Негайно, — пролунав із глибини коридору важкий, карбувальний голос батька.

Я зчепила зуби, міцніше стиснула в руках скетчбук і покірно покрокувала до високих дубових дверей.

Батько  стояв біля великого вікна, тримаючи в руці склянку з віскі. Коли я зайшла, він повільно розвернувся. Його суворе, висічене з граніту обличчя було темним від гніву, а важкі надбрівні дуги нависали над холодними сірими очима.

— Ти спізнилася на п’ятнадцять хвилин, — карбуючи кожне слово, мовив він. Його голос лунав як смертельний вирок.

— Батьку, лекція просто трохи затягнулася, Віктор Степанович підтвердить…

— Віктор підтвердив лише те, що ти вийшла із задніх дверей галереї із задишкою й розпашіла! — гримнув він, з силою опустивши склянку на важкий письмовий стіл так, що бурштинова рідина сплеснула на документи. — Ти гадаєш, я ідіот, Кіро?!

Я мимоволі відступила на крок назад, притискаючи альбом до грудей.

— Я і так пішов на невиправданий компроміс! — пророкотав він, крокуючи до мене й зупиняючись за пів метра. Його високий зріст повністю заступав світло від люстри. — Я відпустив тебе на цей твій безглуздий захід! На ці безглузді гуртки, на ці художні виставки, сподіваючись, що ти награєшся й викинеш дурниці з голови до вступних іспитів! А ти що робиш? Ти не виконуєш мої накази! Ти зневажаєш мій розклад і правила цього будинку!

— Це не дурниці, це моє життя… — тихесенько, але з відчайдушним опором прошепотіла я.

— Твоє життя належить цій родині! — перебив він, тицяючи в мене пальцем. —  Ти вступаєш на економічний. Крапка. І якщо я дізнаюся, що ти використовуєш ці свої «лекції» для чогось іншого… якщо ти повісила мені локшину на вуха й за моєю спиною займаєшся казна-чим — повернешся під цілодобову охорону. Забудь про свободу. Ти взагалі з будинку без мого дозволу не вийдеш. Зрозуміла мене?!

— Зрозуміла, — тихим, зломленим голосом мовила я, опустивши очі, аби він не помітив сліз, що застигли в моїх зіницях.

— Йди до себе. І щоб до ранку я тебе не чув.

Я кулею вискочила з кабінету, злетіла мармуровими сходами на другий поверх і зачинилася у своїй спальні. Клацання замка пролунало як порятунок.

Сльози стриманого страху й образи нарешті запекли на щоках. Я без сил опустилася прямо на килим біля ліжка, тремтячи всім тілом. Батько щось підозрював. Його звірине чуття бізнесмена підказувало йому, що в моєму «ідеальному» розкладі з’явилася тріщина.