Розділ 20. Кіра

П’ять років тому. Лютий.

Після тієї січневої кави свій рідний дім я почала сприймати зовсім інакше. Раніше він був просто фортецею із суворим розкладом, вечірніми звітами й непорушними батьківськими правилами. Тепер він остаточно перетворився на красиву золоту клітку, з якої мені щовечора критично, до паніки бракувало виходу й ковтка свіжого повітря.

Ми спілкувалися з Тео надзвичайно обережно: короткими, уривчастими повідомленнями, які я одразу ж видаляла з чату й очищала кошик, аби батько чи його системник випадково не помітили моєї таємної переписки. Але цих сухих текстових рядків на екрані було катастрофічно мало. Мені хотілося побачити його знову — не на п’ять поспішних хвилин біля підвалу майстерні під загрозою появи мого водія, а справді побути поруч, відчути його тепло й дихати з ним одним повітрям.

У середині лютого люті морози трохи послабли, поступившись дивовижно густому, тихому й вологому снігопаду. Доля того вечора подарувала мені рідкісний шанс: батько затримався на важливій діловій зустрічі з партнерами, а мама, прийнявши ліки від сильного головного болю, дуже рано пішла до своєї спальні на другому поверсі. Будинок поступово занурився в сонну, глуху тишу.

Це був ідеальний момент. Серце калатало десь під горлом так дико й гучно, ніби я збиралася скоїти щось божевільне.

Я швидкими, тремтячими рухами натягнула темний теплий светр, зручні черевики й обережно, навшпиньки, вийшла через високі скляні двері зимового саду. Холодне нічне повітря миттєво обпекло легені після хатнього тепла. Свіжий сніг рипів під ногами, але я детально знала про «сліпу зону» камери відеоспостереження біля старих вишень — наш садівник уже кілька місяців скаржився батькові, що там треба обрізати гілки, які затуляють кут огляду. Невелика хвіртка в далекому кутку паркану була зачинена лише на простий засув. З важким рипінням металу я відсунула його й вислизнула за межі подвір’я.

Я була на волі.

За рогом нашої тихої, освітленої ліхтарями вулиці, припаркована в затінку під розлогим засніженим кленом, чекала вона — стара синя «Лада» Теодора, з глушника якої виривалися сизі клуби пари.

Помітивши мою постать у темряві, Тео миттєво вискочив з автомобіля. На ньому була проста куртка з накинутим каптуром і той самий светр.

— Вдалося? — стривожено, але з неймовірним полегшенням і ніжністю видихнув він, роблячи швидкий крок мені назустріч. З його рота виривалася густа біла пара. — Я вже почав хвилюватися й думав іти шукати тебе біля паркану…

Я навіть не дала йому договорити. Зробивши рішучий крок уперед, я просто уткнулася обличчям у його груди, пригорнулася до нього всім тілом і зарилася носом у його холодний комір куртки.

— Втекла… — задихаючись від швидкого бігу й дикого адреналіну, прошепотіла я. — Тео, я справді втекла!

Він на одну секунду від несподіванки завмер, а потім його сильні руки міцно й гаряче охопили мої плечі, пригортаючи до себе й захищаючи від морозного вітру. Вже за мить він сам владно й ніжно притягнув мене ще ближче, ховаючи під свій каптур і обіймаючи так міцно, ніби прагнув захистити від усього світу. Від нього пахло зимовою свіжістю, гіркуватою кавою й якимось дивовижним, пряним, суто його ароматом, який я готова була вдихати вічно.

— Ти просто неймовірна, — тихо мовив він, опускаючи мене на ноги, але все ще не випускаючи з теплих обіймів. Його темно-карі очі у променях вуличного ліхтаря здавалися дивовижно теплими. — Сідай швидше в машину, там уже тепло.

Ми повільно виїхали за межі нашого міста, піднімаючись вузькою засніженою дорогою на високий пагорб, з якого відкривалася приголомшлива панорама на все нічне місто. Внизу, у сивій зимовій імлі та снігопаді, палали й мерехтіли тисячі золотих вогнів.

Тео вимкнув двигун. У салоні миттєво запанувала дивовижна, затишна тиша, порушувана лише легким шелестом сніжинок, що вдарялися об лобове скло. З пічки все ще тягнуло затишним теплом. Тео дістав із заднього сидіння м’який синій плед, сам дбайливо накинув його на мої змерзлі плечі, обережно розправивши тканину, і налив гарячого чаю з чебрецем у два стаканчики.

— Тримай, грійся, — м’яко мовив він, подаючи мені чай.

Я взяла стаканчик, одразу ж горнучись до нього й притискаючись плечем прямо до його плеча.

— Знаєш, Тео… — тихо мовила я, перебираючи пальцями край м’якого пледа й роздивляючись розсип вогнів за склом. — У мене вдома величезні, розкішні вікна. Але мені завжди здавалося, що я дивлюся на світ через акваріум. А тут… здається, що я нарешті дихаю.

— Ти й повинна дихати, Кіро, — його голос прозвучав дивовижно глибоко й оксамитово. — Ти занадто жива, занадто талановита й справжня, щоб провести все життя в чиїйсь вигаданій клітці.

— Але батько вже спланував усе, — я зітхнула, опустивши погляд на чай. — Цього року випускний, а потім — економічний у столиці. Він навіть слухати не хоче про художню академію. Для нього це просто забавка, яку треба вибити з моєї голови до повноліття. Він каже, що художники — це злидарі без майбутнього.

Тео повільно повернув до мене голову. Його обличчя було дуже близько. У напівтемряві салону я бачила кожну його вію, бачила, як важко ходить його кадик від хвилювання.

— Мій дідусь завжди казав, — м’яко мовив Тео, — що найстрашніша бідність — це не порожній гаманець, Кіро. Це порожня душа, у якій вбили мрію. Твій батько має гроші, але він не має права відбирати у тебе твоє покликання. Якщо ти хочеш малювати — ти будеш малювати. Я зроблю все, щоб допомогти тобі вступити туди, куди хочеш ти, а не він. Я вірю в тебе більше, ніж у будь-кого в цьому світі. І я не дам тобі знову сховатися в той акваріум.

Від цієї беззастережної підтримки в мене перехопило подих. Повітря між нами стало настільки щільним, що, здавалося, його можна торкнутися руками. Поруч із ним увесь мій острах розчинявся: мені не треба було вдавати з себе «ідеальну доньку» чи грати чужу роль.

— Мені з тобою, Кіро, вперше в житті не хочеться ховатися за кодом чи зачинятися у своїй майстерні, — прошепотів він, не зводячи з мене очей. — Ти стала для мене чимось значно більшим, ніж просто дівчина, якій я полагодив ноутбук.