Розділ 19. Теодор

О шостій вечора хуртовина над містом трохи стихла, залишивши після себе лише дрібне, сухе снігове кришиво, що повільно кружляло в холодній темряві. Я зачинив важкі залізні двері підвалу, натягнув каптур своєї потертої зимової куртки й пішов мокрою вулицею до невеликого кутового кафе, з вікон якого лилося м’яке жовте світло.

Вона чекала на мене прямо біля скляного входу, переступаючи з ноги на ногу у своїх чобітках від холоду й ховаючи ніс у пишний шарф. Коли ми зайшли всередину й сіли за крихітний круглий столик біля вікна, Кіра категорично наполягла, що частує вона: собі замовила густий гарячий шоколад, а мені — капучино з корицею та два свіжих круасани.

— Дякую, — мовив я, беручи до рук теплу керамічну чашку й вдихаючи пряний аромат. — Але ти справді не мусила цього робити. Це була звичайна дрібниця.

— Ще й як мусила, — посміхнулася вона, гріючи змерзлі долоні об гарячу порцеляну й розстібаючи пуховик. — Ти навіть не уявляєш, від скількох величезних неприємностей, скандалів і домашнього арешту ти мене сьогодні врятував. Для тебе це дві хвилини з викруткою, а для мене — збережений спокій і можливість малювати далі.

За вікном кафе повільно й безшумно кружляв лапатий сніг, розмиваючи яскраві світла вечірніх ліхтарів і фар проїжджаючих авто. Поміж нами в ці хвилини панувала дивно затишна, природна тиша, у якій не було жодної ніяковості чи напруги, які зазвичай виникають між незнайомими людьми.

— Ти часто так ховаєш свої малюнки й щоденники? — обережно запитав я, роздивляючись її тонкі риси обличчя в м’якому світлі настільної лампи.

Кіра злегка зітхнула, опустивши погляд на свій шоколад і повільно крутячи ложечку.

— Завжди, коли вони занадто особисті, — тихо мовила вона. В її голосі не було гучних скарг чи дитячої образи, лише легка, стримана й глибока печаль. — Батько любить, щоб абсолютно все в моєму житті було під його тотальним контролем. Моє навчання, мої друзі, плани на майбутнє і навіть мої захоплення. Він вважає, що краще знає, що мені потрібно для «ідеального життя».

— І що ж для нього «ідеальне життя»? — тихо перепитав я, спираючись ліктями об стіл.

— Фінансовий факультет, затишний офіс у його компанії й виважені, правильні знайомства, — Кіра гірко всміхнулася кутиками губ. — Ніяких фарб, ніяких етюдників і ніякого художнього вишу. Для нього живопис — це просто дитяча забавка, яка заважає дорослішати. А я… я просто не можу не малювати. Коли я тримаю в руках олівець чи пензель, я ніби нарешті починаю дихати на повні легені. Розумієш?

— Ще й як розумію, — м’яко відповів я. — Коли ти знаходиш те, від чого всередині спалахує вогонь, відмовитися від цього — це все одно що добровільно перестати дихати. Не дозволяй нікому гасити цей вогонь, Кіро.

Вона раптом підняла на мене свої темні, виразні очі, і в них спалахнула щира, непідробна цікавість та тепло.

— А в тебе є такий вогонь, Тео? — вона простягнула руку й легенько торкнулася пальчиками краю моєї чашки. — Чим живеш ти, коли зачиняєш двері тієї підвальної майстерні?

— Кодом, — усміхнувся я, відриваючи погляд від її тендітної долоні й зустрічаючись із нею очима. — Алгоритмами, мережами. Я навчаюся в політехніці на першому курсі. Сесія щойно закінчилася, і це були три тижні суцільного божевілля без сну, але воно того варте. Я мрію професійно займатися кібербезпекою. Створювати захист, який ніхто не зможе зламати.

— Звучить як робота для справжнього рицаря, тільки замість меча — клавіатура, — легенько розсміялася вона, і цей сміх пролунав дивовижно дзвінко й чисто в затишному залі кафе. — А майстерня?

— А майстерня — це спосіб вижити й допомогти дідусю з бабусею, — щиро мовив я, не соромлячись бідності. — Вони ростили мене після загибелі моїх батьків. Вони вже старенькі, і я роблю все, щоб їм було трохи легше. А у вихідні ми з дідусем годинами колупаємося в гаражі, лагодячи нашу стару, побиту часом «Ладу». Вона більше торохтить, ніж їде, але це наш особливий ритуал.

Кіра слухала мене із затамованим подихом, не перебиваючи жодним словом, із м’якою, глибокою усмішкою на губах. Незважаючи на свій дорогий одяг, дорогий рожевий ноутбук і явно заможний статус родини, вона анітрохи не хизувалася своїм статком і не намагалася здаватися кимось більшим чи вищим за мене. У ній була дивовижна, рідкісна щирість, яка притягувала сильніше за будь-який магніт.

— Знаєш, Тео… — вона трохи нахилилася через стіл, тихо мовивши майже мені на вухо: — Мені здається, твоє життя набагато справжніше, ніж моє. У твоєму світі є тепло, є людяність, є щира любов до рідних. А в моєму — лише холодні правила й нескінченний контроль.

— Тоді заходь у мій світ частіше, — вирвалося в мене раніше, ніж я встиг продумати наслідки своїх слів. — Я навчу тебе лагодити материнські плати й покажу, де в місті найсмачніша кава за копійки.

Кіра променіла щастям, її очі засяяли, як дві яскраві зірки:

— Я ловлю тебе на слові, Теодор!

Раптом телефон Кіри, який спокійно лежав на столику поруч із чашкою, стиха й вимогливо завібрував. На екрані висвітлилося коротке, сухе ім’я контакту: «Водій».

Кіра злегка здригнулася всім тілом, ніби її безжально висмикнули з теплого, казкового сну назад у сувору, контрольовану реальність. Вона скинула виклик, швидко прочитавши вхідне повідомлення, і підвела на мене очі, у яких знову з’явилася легка тривога.

— Приїхав… Чекає за рогом будівлі, — з виразним жалем у голосі мовила вона.

Вона квапливо зібрала свої речі, обережно притиснула рожевий ноутбук під пахвою й підхопила шкіряний рюкзак.

Біля самих дверей кафе вона зупинилася, повернулася до мене й тихо, майже пошепки мовила:

— Дякую за каву й за цю розмову, Тео. Мені правда давно не було так легко й спокійно з кимось спілкуватися. Можна… я якось ще завітаю до тебе в майстерню? Якщо щось знову зламається. Чи навіть якщо все буде працювати.

— Завітай, Кіро, — з усмішкою мовив я, відчуваючи, як моє серце вперше за багато років солодко, гаряче й тривожно стискається у грудях.