Розділ 18. Теодор

П’ять років тому. Січень.

У напівпідвальній майстерні, де я працював вечорами, пахло розплавленим припоєм, каніфоллю, холодним металом і в’їдливим пилом від старих системних блоків. За вузьким, замерзлим віконцем під самою стелею гула й лютувала колюча січнева хуртовина, переганяючи снігові замети й геть замітаючи сірий асфальт.

Я повільно зняв гарячий паяльник із металевого тримача й витер спітнілий лоб тильним боком забрудненої долоні. Про складену першу сесію в університеті мені нагадувала лише важка, туманна голова після трьох тижнів майже безсонних ночей над програмуванням і конспектами. Всі іспити я склав на відмінно, але грошей у кишені це нітрохи не додало, тому перший же тиждень зимових канікул я повністю коротав тут, у цій сирій майстерні, лагодячи чужі монітори, материнські плати та розбиті телефони, аби заробити бодай якусь копійку й допомогти бабусі з дідусем.

Важкі залізні двері майстерні раптово й гучно відчинилися, впустивши всередину густу клубчасту пару, морозне повітря й шурхіт свіжого снігу.

— Вибачте… ви ще працюєте? — пролунав тихий, злегка тремтячий від холоду й хвилювання дівочий голос.

Я повільно підвів очі від свого робочого столу, заваленого мікросхемами.

На порозі стояла дівчина. У довгому темному пуховику, з накинутим каптуром, з-під якого вибивалося неслухняне темне пасмо волосся. На її довгих, вигнутих віях танули дрібні сніжинки, а щоки палали яскравим рум’янцем від морозного вітру. Вона міцно тримала перед собою невеликий рожевий ноутбук, притискаючи його до грудей, як найцінніший скарб, і сполохано озиралася на засніжену вулицю за дверима, ніби за нею хтось стежив або йшов по п’ятах.

У нашій похмурій, продимленій протягами підвальній майстерні вона виглядала як дивовижна, випадкова гостя з зовсім іншого, світлого й недосяжного світу.

— Працюємо, — я витер замащені чорним мастилом руки об стару ганчірку й підійшов до високої дерев’яної стійки. — Проходь швидше, зачиняй двері, бо увесь холод з вулиці нагониш.

Дівчина швидко ступила всередину, щільно зачинила за собою важкі двері й полегшено, із гучним видихом опустила плечі. Вона квапливо підійшла до стійки й обережно, майже ніжно поклала свій ноутбук на поліровану поверхню.

— Скажи, будь ласка… ти можеш полагодити це прямо зараз? При мені? — її темні очі гарячково роздивлялися моє обличчя. — Мені це дуже потрібно… Тільки так, щоб мої батьки, особливо батько, про це ніколи не дізналися.

Я здивовано глянув на неї, вирівнявши спину. В її великих, виразних очах застиг справжній, липкий, майже дитячий страх перед чимось невідворотним.

— Дивлячись, що з ним сталося, — мовив я, відкриваючи верхню кришку ноутбука й швидко оглядаючи корпус. — Натискаєш кнопку живлення — і взагалі нічого? Нуль реакції?

— Взагалі нічого, — вона нервово стиснула пальці в тонких рукавичках, переступаючи з ноги на ногу. — Він просто згаснув дві години тому, і екран потемнів. А там… там усі мої малюнки для шкільного випускного проєкту, мої особисті скетчі, ідеї та щоденникові записи. Якщо тато дізнається, що він зламався, він відразу відбере його й віддасть своєму особистому системному адміністраторові в офіс. А той чоловік завжди все відновлює, повністю перевіряє вміст пам’яті й дає батькові детальний звіт. Я… я просто не можу допустити, щоб він це прочитав.

— Твій батько перевіряє вміст твого особистого ноутбука? — перепитав я, підключаючи універсальний блок живлення до бічного роз’єму.

— Він перевіряє абсолютно все у моєму житті, — ще тихіше мовила вона, опускаючи погляд додолу й трохи натягуючи шарф на підборіддя. — Я Кіра, до речі.

— Теодор. Можеш просто Тео, — відповів я, уважно спостерігаючи за реакцією приладу.

За коротким спалахом індикатора живлення я одразу зрозумів, що справа зовсім не в згорілій материнській платі — скоріш за все, від раптового струсу чи удару просто відійшов внутрішній шлейф акумулятора або оперативної пам’яті. Я дістав із матерчатого чохла набір точних викруток і швидко почав відкручувати дрібні гвинтики на нижній кришці.

Кіра й не думала відходити чи чекати на вулиці. Вона спритно сіла на високий металевий барний стілець біля мого робочого столу, зняла свої вологі рукавички й піджала ноги, ховаючи їх від підвального протягу.

— Це довго? — тихо запитала вона через хвилину, цікаво роздивляючись мої інструменти, стелажі з розібраними платами, паяльну станцію та маленький електричний обігрівач, що червонів у кутку.

— Та ні, хвилин п’ятнадцять, не більше, — відповів я, акуратно знімаючи пластикову панель корпусу. — Схоже, ти його десь добре впустила або стукнула.

— У рюкзаку… коли бігла на автобус і перечепилася через бордюр, — вона злегка, сором’язливо всміхнулася, і ця щира усмішка вмить перетворила її похмуре обличчя, зробивши його неймовірно теплим, живим і ніжним. — Я взагалі дуже часто щось упускаю, ламаю або гублю. Суцільна катастрофа.

Я обережно зняв пластикову засувку шлейфу, поправив деформований контакт, видув пил і знову міцно затиснув його в роз’ємі. Коли я натиснув на кнопку живлення, екран ноутбука спалахнув м’яким синім світлом, вентилятор тихо зашумів, і система почала швидко завантажуватися.

Кіра аж плеснула в долоні від дитячого захоплення.

— Ти справжній чарівник! — вигукнула вона, і в її темних очах спалахнули яскраві, веселі вогники, розганяючи всю попередню тривогу. — Я вже думала, що мені сьогодні точно кінець! Скільки я тобі винна за роботу?

— Та ніскільки, — я посміхнувся у відповідь, закручуючи останні гвинтики на панелі й посуваючи відремонтований ноутбук до неї. — Там просто контакт трохи відійшов від удару. Роботи на дві хвилини, навіть соромно гроші брати.

— Ні, так не піде! — вона категорично хитнула головою, підхоплюючи свій рожевий ноутбук і знову міцно притискаючи його до себе. — Ти мене буквально врятував від домашнього арешту. Я винна тобі як мінімум велику гарячу каву зі смаколиками. Коли в тебе закінчується зміна?