Розділ 17. Теодор

Переляк прохолодною, засліплювальною хвилею вдарив мені прямо в голову. На секунду мені здалося, що за вікном затишного закладу зараз знову спалахнуть розлючені фари важкої машини її батька, що ця крихка, ледь відбудована реальність прямо зараз розпадеться на дрібні, гострі шматки. Страх за неї, за її крихку пам’ять і беззахисну психіку, за все, що я так довго й болісно намагався вберегти ціною власного щастя, вирвався назовні зовсім не так, як я хотів. Захисний механізм спрацював миттєво й жорстоко.

— Стій, Кіро. Зупинися, — мій голос прозвучав занадто різко, сухо, майже грубо, відбиваючись від дерев’яних стін кав’ярні.

Я відсахнувся трохи назад на своєму стільці й суворо, відсторонено звів брову, ховаючи за цим холодним виразом дику внутрішню паніку.

— Ти що, влаштовуєш мені допит? Ми бачимося лише кілька днів, а ти вже будуєш якісь складні конспірологічні теорії й звинувачуєш мене в брехні. Я просто хотів допомогти, підтримати, випити кави, а ти шукаєш якісь таємні підтексти й приховані мотиви там, де їх немає й близько.

Кіра завмерла. Вона абсолютно не очікувала такого раптового, холодного удару.

Мої жорстокі, кинуті в паніці слова влучили прямо в її й без того зранену, виснажену сумнівами душу. Вона повільно опустила очі на свою чашку, і я на власні очі побачив, як її щоки миттєво спалахнули червоним від сорому, а губи ледь помітно затремтіли. Вона сіпнулася й здригнулася всім тілом, ніби її фізично вдарили по обличчю.

— Вибач… — тихо, майже пошепки мовила вона, і в цьому шепоті відчувався такий болісний, глибокий надлом, що в мене все всередині перевернулося й стиснулося від пекучого сорому. — Пробач мені, будь ласка. Ти повністю правий. Я… я справді вже божеволію. Просто вигадую собі якісь дурні казки. Це було величезною дурницею — кликати тебе, чужу людину, й перекладати свої дивацтва та проблеми на тебе.

Вона гарячково схопила свій шарф і сумку, плутаючись у пальцях від тремтіння й намагаючись якомога швидше зібрати речі, аби тільки втекти з цієї кав’ярні й сховати свої сльози.

— Я піду. Вибач ще раз за це безглуздя й змарнований час.

— Ні! Кіро, зачекай! — я майже вискочив зі свого місця, огинаючи кут столу й перехоплюючи її за зап’ястя.

Мої пальці гаряче стиснули її руку — м’яко, але максимально міцно, не даючи зробити й кроку в бік дверей. Я відчув, як вона знову здригнулася від цього дотику, як прискорився її пульс під моєю долонею.

— Пробач мені, благаю… — я важко, з гучним видихом опустив голову, заплющуючи очі. Дика лють і огида до самого себе за цю боягузливу реакцію засліплювали. — Я не мав жодного права так із тобою розмовляти. Я просто… я злякався. Я повний дурень, Кіро. Залишайся, будь ласка. Сядь, прошу тебе.

Вона зупинилася, нерухомо застигши за пів кроку від мене. Вона здивовано, з глибоким болем і розгубленістю дивилася на мою похилену голову. Я повільно, з неохотою випустив її тонке зап’ястя, але більше не зводив очей з її обличчя, на якому застигли блідість і розпач.

У моїй голові в цей самий момент щось остаточно, безповоротно переломилося.

П’ять років. П’ять довгих, безкінечних років липкого страху перед її заможним і впливовим батьком. П’ять років мовчання, добровільного вигнання, самотності, нічних жахіть і чужого болю. Навіщо це все було? Щоб вона жила у своїй красивій, золотій, але такій задушливій клітці й вважала себе божевільною? Щоб вона щодня шукала відповіді на вирвані сторінки й думала, що втрачає глузд у власному будинку?

«Мені більше немає чого втрачати, — спалахнула в моїй голові чітка, залізна, твереза думка. — Моїх бабусі й дідуся більше немає в живих. Погрожувати мені більше нічим і ніким. А далі мовчки дивитися, як її повільно вбиває ця отруйна батьківська брехня, я більше фізично не зможу».

Я зробив глибокий, повільний вдих, вирівняв дихання, відчув, як перестають тремтіти мої власні руки, і глянув на неї — вже абсолютно без маски чужинця й без жорстокого обману.

— Ти не божеволієш, Кіро, — тихо, але дивовижно чітко й твердо мовив я, розтинаючи тишу нашого кутка. — І ти не вигадуєш жодних казок.

Вона застигла, так і не сівши до кінця назад на стілець, і міцно стиснула шарф у руках.

— Що… що ти маєш на увазі? — її голос здригнувся й осів.

— Ти мала рацію від самого початку, — я дивився їй прямо в очі, бачачи в них спалахи софітів і відчуваючи, як із гучним гуркотом рушиться моя п’ятирічна стіна мовчання. — Я знаю про тебе набагато більше, ніж казав досі. І я не чужа тобі людина, Кіро. Нам потрібно поговорити. Про все.