Розділ 16. Теодор.

Повідомлення прийшло о дев’ятій ранку, коли я сидів біля вікна у своїй напівпорожній кімнаті з непочатою чашкою охололого еспресо. Екран телефону спалахнув, і короткий текст від Кіри висвітився прямо на блокуванні.

Я завмер із чашкою в руці, не донісши її до губ. Серце в грудях вибило важкий, болісний, рваний ритм.

«…захотілося просто спокійно побалакати. Без компанії».

У цих двох словах ховалося значно більше, ніж просто дружня пропозиція випити кави після пар. Вона не кликала Макса й Віку, не шукала веселого шуму. Вона відчайдушно шукала зустрічі зі мною — сам на сам.

Мій перший природний порив був миттєвим і панічним: відмовити. Вигадати термінову роботу, важкий збій у системі клієнта, будь-що, аби лише відтермінувати це й не наражати її на небезпеку. Божевільний острах знову впав на мої плечі важким вантажем: її батько. Якщо цей чоловік дізнається, що я знову поруч, що ми спілкуємося й сидимо за одним столиком, він розірве її крихкий спокій на шматки. Він влаштує їй скандал, зачиниться з нею вдома чи знову спробує перекреслити її життя, як зробив це п’ять років тому.

Але потім я згадав її погляд у кав’ярні біля галереї. Згадав ту тиху, майже дитячу беззахисність і болісний розпач, із яким вона запитувала про забуте минуле й приховану брехню. Вона почувається безкінечно самотньою у своєму власному житті. Навіть у рідному будинку, де кожна стіна мала б захищати й дарувати тепло, її оточує лише холоднувате, розраховане лицемірство.

Якщо я відштовхну її зараз, якщо сховаюся за банальними відмовками — вона залишиться з цими руйнівними сумнівами наодинці проти всіх.

Я кілька хвилин просто дивився на сяючий екран, підбираючи кожну літеру, щоб випадково не викрити свій хвилюючий трепет і страх:

«Привіт, Кіро. З радістю. Але сьогодні в мене дуже важкий запуск проєкту, який я не можу перенести. Давай завтра ввечері, о шостій? Є затишне місце неподалік від міського парку, там зазвичай тихо й мало людей».

Відповідь прилетіла майже миттєво, ніби вона тримала телефон у руках:

«Так. Добре, дякую. Завтра о шостій. Буду».

Весь наступний день минув для мене як у суцільному тумані. Робота абсолютно не йшла: нескінченні рядки коду розпливалися перед очима, замість аналізу мережевих загроз я знову й знову повертався думками туди, у наш травень п’ятирічної давнини. Я згадував її сміх, її рукописні записки, а потім — важкий кашель після диму й крик її батька в лікарняному коридорі.

О шостій вечора наступного дня я вже чекав її біля невеликої, прихованої в затінку дерев кав’ярні на краю тихого скверу. Осінній день швидко згасав, вуличні ліхтарі спалахували м’яким жовтим світлом, розсіюючи вечірній туман і легку мряку.

Я побачив її здалеку. Вона йшла повільно, злегка опустивши голову й розгублено кутаючись у своє світле пальто. Вітер роздував пасмо її темного волосся. Вона виглядала такою тендітною й незахищеною на тлі цього похмурого осіннього міста, що в мене боляче стискалося серце.

Коли Кіра підійшла ближче й підняла на мене очі, я змусив себе м’яко, заспокійливо усміхнутися, приховуючи бурю, яка розривала мене зсередини.

— Привіт, — тихо мовила вона, затримуючи на мені погляд трохи довше, ніж вимагала звичайна ввічливість. — Вибач, якщо відволікла від справ чи змусила чекати.

— Привіт, Кіро. Анітрохи, я сам тільки підійшов, — я відчинив перед нею важкі дерев’яні двері кав’ярні, з яких миттєво повіяло теплом і корицею. — Ходи всередину, там тепліше.

Ми пройшли вглиб і сіли біля віддаленого столика в кутку, де панував спокій, горіла невелика настільна свічка й ледь помітно пахло свіжим какао та випічкою. Замовили чай. Коли офіціант розставив чашки й відійшов, між нами зависла коротка, але надзвичайно щільна, насичена прихованими почуттями мовчанка.

Кіра повільно зняла рукавички й торкнулася долонями гарячої порцелянової чашки, ніби намагаючись зігріти свої змерзлі пальці.

— Дякую, що знайшов час, — першою перервала тишу вона. Її голос звучав м’яко, але в ньому виразно відчувалася якась важка, виснажлива внутрішня втома. — Мені насправді дуже потрібно було вирватися з дому. І від навчального шуму в академії теж. Там останніми днями все здається таким чужим…

— Все в порядку, Кіро, — я пильно дивився на її пальці, які крутили чашку, згадуючи, як кожної осені п’ять років тому я стискав ці самі долоні у своїх кишенях, щоб вона не мерзла. — Ти виглядаєш занепокоєною й дуже втомленою. Щось сталося? Вдома чи на навчанні?

Кіра підняла на мене свій глибокий, темний погляд. У ньому більше не було дівочого виклику чи звичайної цікавості — лише гарячковий пошук хоч якоїсь точки опори.

— Знаєш, Теодоре… — вона злегка запнулася, вимовляючи моє ім’я, ніби воно все ще було для неї дивним, незвичним на дотик, але вже болісно рідним. — Останніми днями мені здається, що я живу в якомусь штучному, стерильному куполі. Батьки завзято переконують мене, що все чудово, що треба просто жити далі й радіти сьогоденню. Але чим більше мене в цьому переконують, тим дужче я відчуваю, що за моєю спиною стоїть глуха, глуха стіна з мовчання й брехні. Я наче шукаю двері у власне життя, а знаходжу тільки зачинені віконниці.

У мене вкотре за цей вечір перехопило подих. Драматизм і жорстокість цієї ситуації тиснули на груди: вона підходила до розгадки так близько, вона майже торкалася її кінчиками пальців, але я все ще тримав на собі важкі кайдани обіцянки, застережень лікарів і страху за її психіку.

— Іноді люди мовчать не тому, що хочуть скривдити, — тихо мовив я, змушуючи себе тримати рівний, виважений голос, хоча пальці під столом стиснулися в кулаки. — Вони мовчать, бо щиро бояться поранити. Навіть якщо збоку це здається жорстокою брехнею.

— А ти? — вона раптом подалася трохи вперед через стіл, поклавши свої тендітні руки поруч із моєю чашкою й пильно, не кліпаючи, дивлячись мені просто в очі. — Ти теж щось приховуєш, коли дивишся на мене? Чому мені кожного разу здається, що ти знаєш про мене набагато більше, ніж кажеш?