Розділ 15. Кіра

Після тієї випадково підслуханої на сходах розмови мій рідний дім остаточно перестав бути місцем безпеки й затишку. Тепер кожен важкий, гучний крок батька за дверима кабінету, кожен занадто турботливий, тривожний погляд матері відчувалися як елементи ретельно продуманої, відшліфованої роками вистави. І я була в цій виставі єдиною глядачкою, якій зав’язали очі.

Ніч минула майже без сну. Я лежала на ліжку у своїй кімнаті, бездумно дивлячись у темну стелю під схилом даху, поки за вікном безперервно шумів дощ.

Скільки я себе пам’ятала після лікарні — усі ці п’ять років — батько завжди був суворим і контролюючим. Він постійно стежив за кожним моїм кроком, доскіпливо перевіряв, із ким я спілкуюся, а його обличчя щоразу напружувалось і темніло, коли мова випадково заходила про нових знайомих чи мої виходи в місто. Раніше я щиро списувала це на звичайну, гіперопікунську батьківську любов після важкої травми й моєї тривалої коми.

Тепер я гірко й чітко розуміла: це була не просто турбота. Він від чогось мене відгороджував. Або від когось. Він старанно підчищав моє життя, вирізаючи з нього шматки, як ті вирвані сторінки зі шкільних альбомів із датою «12.05».

Уранці я спустилася на кухню пізніше, ніж зазвичай, зачекавши, поки батько вже поїде на роботу. Мама стояла біля плити, спиною до дверей. У повітрі витав солодкуватий аромат кави та свіжих тостів, але в мене від нього лише стискався шлунок.

— Доброго ранку, люба, — мама повернулася й посміхнулася — тією самою м’якою, рідною усмішкою, яка раніше завжди дарувала мені відчуття абсолютного захисту. — Як спалося? Ти якась знову дуже бліда.

— Мам… — я підійшла ближче й обережно торкнулася її долоні. Мої пальці ледь помітно тремтіли. — Можна поставити тобі одне запитання? Тільки чесно.

Мама на мить завмерла. Вона не висмикнула руку, але я відчула, як м’язи під її шкірою миттєво напружилися, а дихання збилося.

— Звісно, Кірочка. Що таке?

— До того вечора… до пожежі, — я пильно й непорушно дивилася їй прямо в очі, шукаючи найменшу фальш. — Чому тато й зараз так гостро реагує на моє оточення? У мене в минулому був хтось… з ким ви категорично забороняли мені спілкуватися? Хтось важливий?

Чашка в маминій другій руці здригнулася, і гаряча чорна рідина сплеснула на білу мармурову стільницю. Мама миттєво відвернулася, схопила тканинну серветку й почала гарячково, хаотично витирати пляму, наче це було найважливішим завданням у її житті.

— Що за дурниці, Кіро? — її голос звучав занадто швидко, високовато й штучно. — Тато просто піклується про тебе. Ти ж знаєш його характер. Довкола завжди вистачає недобросовісних людей, які не варті твоєї уваги чи можуть скористатися твоєю добротою.

— Недобросовісних людей? — я одразу зачепилася за це висловлювання. — Значить, хтось усе-таки був? Якийсь хлопець?

Мама зупинила рух серветки. Вона повільно повернулася до мене, і в її зазвичай спокійних очах я побачила не роздратування, а справжній, липкий, глибокий страх.

— Кіро, припини, благаю, — тихо, майже пошепки мовила вона, її губи затремтіли. — Ти була в комі. Ти ледь вижила, лікарі не давали жодних гарантій. Ми з татом через таке пекло пройшли, поки ти лежала в реанімації на апаратах, що тобі й у страшному сні не снилося. Тато робить усе, щоб захистити тебе від нових потрясінь. І якщо він комусь забороняв бути поруч із тобою — значить, на те були найвагоміші причини! Ця людина не бажала тобі добра, розумієш? Вона майже знищила тебе!

Вона підійшла впритул і міцно, аж до болю, взяла мене за плечі:

— Благаю тебе, не воруши це минуле. Не шукай того, чого немає й не повинно бути. Ти щаслива зараз. У тебе є ми, є навчання, твоє мистецтво, мрії. Живи й насолоджуйся сьогоденням. Навіщо тобі порпатися в минулому, яке не принесе нічого, крім болю та руйнування?

Я мовчала, дивилася на неї й не могла вимовити й слова. Вона дивилася на мене з таким щирим розпачем, що я зрозуміла головне: мама справді свято вірить у свою правоту. Вона повністю підкорилася залізній волі батька, зламалася під його тиском і роками допомагала йому будувати цю брехливу ілюзію, вважаючи це моїм єдиним порятунком.

Коли я вийшла з будинку й пішла мокрою вулицею в бік автобусної зупинки, осінній вітер кидав в обличчя колючі, холодні краплі дощу. Голова йшла обертом, у скронях стукав пульс. Спершу та вирвана сторінка, потім підслухана суперечка батьків, тепер оці перелякані, благаючі мамині очі… Усе це складалося в моторошну картину.

Я дістала з кишені пальто телефон. На екрані світився нещодавно збережений контакт: «Теодор».

Він не був для мене ворогом. Попри всі застереження й страхи, поруч із ним у напівтемній кав’ярні я вперше за довгий час відчула не тривогу чи небезпеку, а дивний, глибинний спокій і тепло. Його уважний погляд, його глибокі слова про те, що емоції й прив’язаності залишаються в тілі, навіть коли свідомість мовчить… Можливо, він просто надзвичайно чуйний хлопець, який відчув мій біль. А можливо… можливо, він — єдина людина у світі, яка дивиться на мене без цієї задушливої, отруйної батьківської брехні й знає, хто я така насправді.

Я відкрила діалог і набрала коротке повідомлення, намагаючись, щоб воно звучало легко й ненав’язливо:

«Привіт, Тео. Якщо матимеш вільну хвилину цими днями, не проти ще раз випити кави? Трохи втомилася від академічної метушні, захотілося просто спокійно побалакати. Без компанії».

Палець на кілька секунд застиг над яскравою кнопкою відправки. Серце калатало десь у горлі, перебиваючи шум осіннього дощу. Зробивши глибокий, рішучий видих, я натиснула «Надіслати».