Розділ 13. Кіра

Прощання біля кав’ярні вийшло дивно квапливим. Коли ми вийшли на прохолодну вулицю, я раптом гостро відчула, наскільки безглуздо й ніяково виглядали мої слова про пам’ять і приховану брехню.

Боже, про що я взагалі думала? Скинула свої внутрішні страхи та вигадки на хлопця, якого бачу вдруге в житті. Що він мав про мене подумати? Що я дивакувата студентка з художньої академії, яка шукає таємниці там, де їх немає?

— Дякую за вечір, — тихо мовила я, згортаючи шарф щільніше навколо шиї й намагаючись не дивитися Теодору прямо в очі. — Вибачте, якщо я була трохи… замисленою. Перевтома дається взнаки.

Теодор довго дивився на мене. У його погляді не було здивування чи осуду — лише якась глибока, безмежна м’якість, від якої в грудях знову солодко стиснулося серце.

— Не вибачайся, Кіро, — м’яко відповів він. — Все в порядку. Головне — перепочинь як слід.

Додому я поверталася автобусом, притиснувшись лобом до холодного скла. За вікном миготіли розмиті ліхтарі вечірнього міста. Я змушувала себе думати тверезо: збіг із датою на клаптику паперу — це просто збіг. Літера «Т» могла означати що завгодно — назву теми, тег чи просто чийсь ініціал. Моя уява після п’яти років спокійного життя просто зачепилася за красивого, загадкового хлопця й вибудувала навколо нього цілий детектив.

Потрібно зупинитися. Не можна божеволіти через власні фантазії.

Коли я відчинила вхідні двері нашого будинку, всередині панувала напівтемрява. З вітальні на першому поверсі доносилося тихе бубоніння телевізора, але світло було вимкнене. Я тихенько зняла взуття й уже ступила на першу сходинку, щоб піднятися до себе на другий поверх, як раптом із кухні долинули стишені голоси батьків.

Я завмерла.

— …ти впевнений, що це просто збіг? — тихо, майже пошепки запитувала мама. У її голосі виразно відчувалася тривога. — Вона останніми днями сама не своя. Знову закривається в кімнаті, постійно про щось замислюється, бліда…

— Наталю, заспокойся, — суворо, але так само тихо відповів тато. Почувся звук дерев’яного стільця, який трохи посунувся по підлозі. — Вона просто перевтомилася в академії. Ти ж знаєш, як вона бере все до серця.

— А якщо вона щось згадує? — голос мами здригнувся, і в ньому прорізалися сльози. — Боже, якщо вона знову почне ставити запитання… Лікар казав, що це знищить усе, що ми так довго й важко відбудовували! Ми ж домовилися. Ми зробили все, щоб зберегти її спокій.

— І ми його збережемо, — твердо відрізав тато. — Вона нічого не знає й не дізнається. Ми спалили й викинули все, що могло нагадати про той кошмар. Тієї людини більше немає в її житті. Тема закрита.

Моє серце всередині просто обірвалося й полетіло в темну прірву.

Сходами прокотилася луна, коли я несвідомо міцніше стиснула дерев’яне перило.

«Ми спалили й викинули все…»

«Тієї людини більше немає в її житті…»

Я повільно, не видаючи жодного звуку, зробила крок назад і безшумно піднялася на другий поверх. Зайшовши до своєї кімнати, я зачинила двері на засувку й опустилася на підлогу, спираючись спиною на полотно.

Руки тремтіли.

Мої думки про «перевтому» й «вигадки художниці» розсипалися в порох за одну секунду. Батьки справді щось приховували. Вони не просто берегли мій спокій — вони свідомо викреслили з моєї пам’яті цілу людину.

Я піднялася, підійшла до робочого столу й витягла з шухляди той самий дрібний клаптик паперу з вирваного альбому.

«Т… 12.05»

Тепер я точно знала: це не була моя фантазія. Це була єдина нитка, яка зв’язувала мене з тим, про що мовчали мої батьки. І єдиною людиною, у чиїх очах я бачила відповідь на це запитання, був Теодор.