Розділ 12. Теодор

У невеличкій затишній кав’ярні поруч із галереєю панує напівтемрява та тепло. Повітря просякнуте солодким, міцним ароматом свіжообсмаженої кави, гарячої коричної випічки й розслабленого затишку. За вікнами вже остаточно стемніло, осінній дощ посилюється, котячись краплями по важкому склу й розмиваючи вогні вечірнього міста. Але для мене весь цей затишок фальшивий. Усередині все стискається від напруги, яка з кожною хвилиною стає дедалі відчутнішою, гострішою та важчою.

Ми сідаємо за круглий дерев’яний столик біля самого вікна. Макс із Вікою одразу вмостилися з одного боку, починають жваво гортати ламіноване меню, щось сміючись обговорюючи й замовляючи десерти, а Кіра повільно сідає прямо навпроти мене.

Вона розстібає ґудзики пальта, але не знімає його повністю, ніби все ще намагається зігрітися після того раптового внутрішнього холоду, який охопив її біля світлини в галереї. Її погляд замислений, глибокий і спрямований кудись крізь мене — у минуле, до якого вона так відчайдушно й болісно намагається намацати дорогу. Вона повільно торкається кінчиками пальців країв керамічної чашки з гарячим чаєм, яку їй тільки-но приніс офіціант, і нервово крутить її на серветці.

— Тео, а ти чим займаєшся зазвичай на вихідних? — раптом запитує Віка, намагаючись розрядити натягнуту мовчанку за столиком. — Макс казав, що ти постійно в роботі, буквально живишся кавою та кодом.

— Так, — я змушую себе силою відвести погляд від Кіри й на мить легенько усміхнутися Віці, аби не виглядати надто похмурим. — Займаюся кібербезпекою. Моніторинг систем, аналіз вразливостей, захист даних. Робота забирає чимало часу й сил, тому повноцінні вихідні для мене — це справжня рідкість.

— Звучить складнувато, але дуже цікаво! — помічає Віка, а потім знову повертається до Макса, переключаючи всю свою увагу на нього та дражнячи його за якийсь кумедний випадок. 

Я знову повертаюся до Кіри. Вона піднімає свої темні, ясні очі, і наш погляд перетинається. У її очах більше немає тієї дитячої розгубленості, яку я бачив у кав’ярні кілька днів тому, — тепер там чітко простежується твердий, безкомпромісний намір дізнатися правду за будь-яку ціну.

— Скажи, Теодоре, — її голос лунає тихо, але дивовижно чітко, легко розтинаючи загальний шум кав’ярні, цокіт посуду й тиху джазову музику. — Ти віриш у те, що людина може щось забути… але її серце чи підсвідомість пам’ятатиме це все життя?

За столиком на мить вщухає сміх. Макс кидає на мене швидкий, тривожний, розуміючий погляд, а потім миттєво й дуже тонко відволікає Віку, показуючи їй якісь кумедні фотографії у своєму телефоні й схиляючись до неї, аби дати нам із Кірою необхідний простір для розмови.

Моє серце пропускає важкий, болючий удар і зупиняється десь у горлі.

— Вірю, — повільно й зважено відповідаю я, дивлячись їй прямо в очі й не намагаючись відводити погляд. — Пам’ять свідомості можна заблокувати через сильний біль, страх чи важку фізичну травму. Це просто захисний механізм нашого мозку, який рятує від божевілля. Але емоції, прив’язаності й справжні, глибокі почуття не стираються так легко. Вони залишаються. У тілі. У звичках. У реакціях. У найтонших відчуттях.

Кіра трохи нахиляється вперед через стіл, спираючись ліктями на поліроване дерево й тримаючи чашку обома долонями, ніби гріючи пальці.

— А що робити, якщо ці відчуття лякають? — її голос стає ще тихішим, майже шепотом, але кожне слово влучає прямо мені в серце. — Якщо ти раптом відчуваєш біль, тугу або дику тривогу, але абсолютно не розумієш, звідки вони беруться? Якщо ти бачиш речі, яких не маєш знати, і людей… яких нібито бачиш уперше, але твоє тіло реагує так, ніби вони — весь твій світ?

— Шукати відповіді, — м’яко, але максимально впевнено кажу я, стримуючи тремтіння у власному голосі. — Але тільки тоді, коли ти будеш справді готова їх прийняти. Іноді люди, які поруч, ховають щось не для того, щоб нашкодити чи образити. А для того, щоб захистити від занадто важкої правди.

Кіра завмирає. По її красивому обличчю пробігає тінь, а брови болісно зсуваються.

— А якщо той захист із часом перетворився на звичайну брехню? — її голос здригається, і вона міцніше стискає  стінки чашки, аж її пальці трохи біліють. — Якщо мені щодня здається, що частина мого життя просто жорстоко викреслена? Що хтось вирішив за мене, що мені пам’ятати, а про що назавжди забути?

Я відчуваю, як у мені остаточно згасає залишок моєї залізної витримки. Все всередині кричить від цього болю. Мені відчайдушно хочеться простягнути руку через цей вузький стіл, накрити її тремтячі пальці своїми, стиснути їх у долонях і вивалити їй усю правду. Сказати, як сильно й безтямно я кохав її в сімнадцять років, як ми годинами сиділи на капоті моєї старої машини під зоряним небом, як мріяли про наше спільне майбутнє. Сказати, як я божеволів і стікав сльозами біля зачинених дверей її реанімації після пожежі, і як її батько жорстоко схопив мене за комір, вигнав геть і під загрозою в’язниці заборонив наблизитися до неї бодай на крок.

— Якщо це справді брехня, вона обов’язково розпадеться, — тихо відповідаю я, затамувавши подих і спостерігаючи за кожним рухом її вій. — Головне — щоб у той момент, коли ця стіна впаде, поруч був той, хто допоможе тобі втриматися на ногах і не дасть впасти в темряву.

Кіра пильно, не кліпаючи, дивиться на мене, ніби намагається зчитати мої найтаємніші думки, пробитися крізь мій спокійний вираз обличчя до самої суті. І в цей момент я чітко розумію: вона більше не вважає мене випадковим незнайомцем із кав’ярні чи просто натурою для портрета.

Стіну невідомості й чужості зламано. Повернення назад уже немає.