Розділ 9. Кіра

Того вечора я так і не змогла нормально заснути. Ніч минула у важкій, тривожній напівдрімоті, де реальність перепліталася з дивними, уривчастими снами. Клаптик паперу з розмашистим написом «Т… 12.05» лежав на моєму нічному столику прямо біля лампи, і щоразу, коли я заплющувала очі, перед очима знову виринав той рваний край зі старих шкільних робіт.

Хто міг вирвати ті сторінки? Батьки?

Думка здавалася майже абсурдною, але чим більше я про це міркувала, тим сильніше стискалося серце. Навіщо їм нищити мої шкільні малюнки? Вони ж завжди пишалися кожною моєю лінією, дбайливо збирали мої дитячі акварелі й навіть замовляли для них дорогі рамки… Навіщо приховувати від мене звичайні начерки сімнадцятирічної дівчини? Якщо це робили вони, то чому? Що саме було на тих десяти вирваних аркушах, чого мені категорично не можна бачити?

Ранок починається зі звичайного студентського хаосу, який трохи відволікає від важких думок. Жодних олівців чи полотен у першій половині дня — першою парою у нас історія світової культури у великій, прохолодній аудиторії. Настільні лампи тьмяно освітлюють ряди столів, викладач монотонно бубонить біля кафедри, показуючи на великому екрані слайди з античними скульптурами, а я просто сиджу, спираючись щокою на долоню, і намагаюся випити свій остиглий чай із термокружки.

— Ей, ти взагалі спала сьогодні? — Віка штовхає мене ліктем під столом і підсуває свій телефон майже до мого носа. — Подивися, що мені Макс тільки-но написав.

Я примружуюся, розглядаючи повідомлення на яскравому екрані:

«Привіт! Ми з Тео в суботу збираємося на виставку сучасного фотомистецтва в центрі, а потім по каві. Ви як? Приєднуйтесь, буде весело».

У грудях знову солодко й водночас тривожно тьохкає.

Теодор.

Лише одне його ім’я знову змушує моє серце прискорити ритм, а в голові виринають лінії того самого портрета.

— Ну що, підемо? — Віка шепоче це з такою хитрою, променистою посмішкою, ніби вже спланувала наше спільне майбутнє з цими хлопцями на кілька років уперед. — Це ж не просто якась банальна кав’ярня, Кіро! Це виставка фотографії, сучасний простір, артгалерея. Тобі, як художниці, це точно сподобається!

— Віко, ми ж їх майже не знаємо… — намагаюся тихо заперечити я, хоча внутрішній голос буквально кричить: «Погоджуйся! Ти мусиш піти!». — Ми бачилися лише один раз. Це якось занадто швидко.

— Та облиш ти свої сумніви! — Віка злегка закочує очі, але її посмішка не згасає. — Ми чудово посиділи минулого разу. Макс взагалі душка, а Теодор… Ну ти ж сама бачила, як він на тебе дивився!

Вона грайливо підморгує мені й знижує голос до шепоту:

— Наче ти якась недосяжна картина в музеї, якої він боїться торкнутися, але й відвести погляд не може. Таке не щодня побачиш, повір моєму досвіду.

Я знову згадую його темні, глибокі, як шоколад, очі. Його уважний, важкий погляд. Згадую, як він завмер, ледь не збліднув, коли я запитала про стару модель машини й зорі над пагорбом. Чому цей абсолютно сторонній хлопець викликає в мені такий шторм емоцій? Чому поруч із ним моє тіло реагує так, ніби знає його все життя?

Віка не знає про мій провал у пам’яті. Вона не знає про лікарню, п’ятирічну травму й про те, як важко мені іноді довіряти новим людям чи відкривати свій внутрішній світ. Я ніколи не любила про це розповідати в академії. Для всіх тут я — звичайна, успішна дівчина, у якої все гаразд. Мені завжди було простіше тримати це в собі, ніж бачити в очах інших щире співчуття, острах чи вислуховувати зайві, болючі запитання.

— Добре, — тихо відповідаю я, роблячи ковток терпкого чаю. — Давай підемо.

— Єсс! — тихо радіє Віка, навіть злегка підстрибуючи на стільці, й одразу починає швидко строчити відповідь Максу, енергійно цокаючи нігтями по екрану.

Я повертаю погляд до високого аудиторного вікна. За склом збираються важкі, сірі осінні хмари, і перші дрібні краплі дощу починають повільно стікати по прохолодному склу, залишаючи прозорі сліди. 

Завтра субота. І я нарешті знову побачу Теодора.

Можливо, усе це — лише дурна випадковість, збіг обставин і моя надмірна уява художниці, яка шукає таємниці там, де їх немає. А можливо… можливо, цей хлопець знає відповіді на запитання, про які мовчать мої батьки. І знає, чому з мого минулого зникли найважливіші сторінки.