Розділ 7. Теодор

Коли ми нарешті виходимо з кав’ярні на свіже, трохи прохолодне вечірнє повітря, я роблю глибокий вдих, ніби до цього кілька годин взагалі не дихав. Легені пече від браку кисню. Серце калатає об ребра, як божевільне, відлунюючи глухим болем у скронях.

— Так, Тео, зупинися й поясни мені нормально, що це тільки що було, — Макс схоплює мене за плече, змушуючи зупинитися прямо посеред напівпорожнього тротуару.

Я зупиняюся й заплющую очі. Перед очима все ще стоїть її обличчя. Її здивовані, чисті, але абсолютно чужі очі, в яких під час розмови не промайнуло жодної краплі впізнавання. І той малюнок у скетчбуку.

Зорі. Моя перша стара машина. Наш пагорб за містом.

— Вона намалювала моє минуле, Максе, — тихо кажу я. Мій голос здригається, і я навіть не намагаюся це приховувати. — Вона намалювала те саме місце на пагорбі й мою першу стару машину… Ту, на якій ми їздили п’ять років тому.

Макс на кілька секунд замовкає, і його рука на моєму плечі помітно напружується.

Його зазвичай веселе, трохи безтурботне обличчя стає абсолютно серйозним. Ми познайомилися з ним на другому курсі університету, коли я тільки намагався зібрати своє життя по шматочках після всього, що сталося. Мені потрібні були місяці, щоб я хоч трохи відкрився йому. Але коли Макс дізнався про моє минуле, він став єдиним, хто розумів, чому я так рідко усміхаюся й чому нікого до себе близько не підпускаю.

— Чекай… — Макс трохи знижує голос, пильно дивлячись мені в очі. — Ти хочеш сказати, що ця Кіра… це саме ТА Кіра? З твого минулого?

— Так. Це вона, — видавлюю я із себе.

— Але ж ти казав, що вона геть усе забула! — Макс розгублено чухає потилицю, намагаючись звести дебет із кредитом у своїй голові. — Ти ж сам розповідав, що після лікарні вона навіть імені твого не згадала, а її батько зробив усе можливе й неможливе, щоб перекреслити твоє існування. Звідки вона знає про ту машину? Ти ж зараз узагалі на зовсім іншому авто їздиш!

— Я не знаю, Максе! — я судомно проводжу долонею по обличчю, відчуваючи, як тремтять пальці. — Вона каже, що це просто випадковість. Що це якісь абстрактні лінії, що рука сама намалювала ці деталі. Вона щиро переконана, що бачить мене вперше в житті! Вона дивується, чому я так зреагував! Але її підсвідомість… пам’ять серця — вона все пам’ятає. Вона зобразила саме ту стару модель, яку я продав три роки тому. Вона не могла її просто «вгадати» чи вигадати з голови!

Ми мовчки йдемо далі в бік парковки. Кожен крок здається важким, ніби до моїх ніг прив’язали чавунні гирі.

П’ять довгих років. П’ять років я переконував себе, що вчинив єдино правильно, коли відступив. Коли не став ламати її життя ще більше.

Я досі пам’ятаю той холодний, просякнутий запахом ліків коридор лікарні. Пам’ятаю, як жорстоко й холодно її батько схопив мене за комір, виштовхуючи геть від дверей палати. Його слова досі лунають у моїй голові, наче вирок:

«Вона тебе не пам’ятає і не згадає. Ти для неї — порожнє місце. Якщо ти ще хоч раз наблизишся до моєї доньки, я знищу тебе. Я засаджу тебе за ґрати за пожежу, і ти поламаєш собі все життя».

Тоді я слухав і лікарів, які в один голос твердили: будь-яка спроба насильно нагадати про пережитий шок чи розкрити правду може остаточно зламати її нестабільну психіку. Усе, що було пов’язане зі мною, було міцно сплетене з пожежею та важкою травмою.

І я відступив. Зціпив зуби, ковтнув свій біль і зник. Я дозволив їй жити далі у своєму світі, де мене ніколи не існувало, аби тільки вона була здорова й неушкоджена.

Але сьогодні вона сиділа поруч зі мною за одним столиком. Торкалася мене поглядом. Від неї пахло тим самим ніжним, ледве помітним ароматом із нотками ванілі, що й п’ять років тому. І її рука на папері відтворила наш найщасливіший вечір.

Я дістаю ключі, знімаю автомобіль із сигналізації й спираюся ліктями на дах машини, стискаючи скроні долонями.

— І що ти тепер робитимеш, Тео? — тихо запитує Макс, зупиняючись поруч, біля пасажирських дверей. — Просто вдаватимеш далі, що ви випадкові знайомі?

Я підводжу голову й дивлюся на своє відображення в тонованому склі автомобіля. Звідти на мене дивиться чоловік, який смертельно втомився бути тінню для дівчини, яку кохає більше за власне життя.

— Я не можу просто прийти й вивалити на неї все минуле, — щиро зізнаюся я, і мій голос лунає напрочуд глухо. — Якщо я скажу їй правду прямо зараз, вона вирішить, що я божевільний. Або це знову викличе в неї той самий страх і паніку. Я не хочу її налякати. Але… якщо її власна пам’ять сама починає шукати дорогу назад, я більше не зникатиму. Я не відступлю знову. Якщо доля дала нам цей шанс і звела нас у кав’ярні — я буду поруч. Навіть якщо спочатку доведеться вдавати для неї незнайомця.