Розділ 6. Кіра

Я дивлюся на сторінку скетчбука, і олівець буквально завмирає в моїх пальцях.

Це мав бути звичайний начерк. Прості штрихи, щоб спіймати силует незнайомця: його профіль, гостру лінію щелепи, темне волосся. Але замість того, щоб малювати розмиті тіні кав’ярні на тлі, моя рука сама — абсолютно несвідомо — вивела зовсім інше.

За його плечем вимальовується дах старої машини. А вище… темне, бездонне небо, засіяне дрібними крапками-зірками.

Усередині все стискається в холодний вузол. Звідки це? Чому саме машина? Чому саме зорі?

Я ніколи не бачила цього хлопця раніше. Тим паче не могла знати, яка в нього машина чи чи любить він дивитися на нічне небо. Але це відчуття… воно не зникає. У грудях з’являється дивна, важка туга, ніби я втратила щось дуже цінне, але навіть не пам’ятаю, що саме.

— Кіро? — голос Віки вириває мене із заціпеніння. Вона весело про щось теревенить із Максом навпроти, але, помітивши мій застиглий погляд, киває на скетчбук. — Ну що там? Покажеш чи це секретна розробка?

— Я… я майже закінчила, — тихо відповідаю я, намагаючись опанувати тремтіння в пальцях.

Теодор сидить поруч зі мною — настільки близько, що я відчуваю тепло його тіла та цей дивний деревно-пряний аромат його парфумів. Його погляд прикутий до моїх рук, до паперу, до кожної лінії. У його коричнево-шоколадних очах стільки напруги, ніби він чекає на вирок.

Я повільно повертаю до нього голову й зустрічаюся з ним поглядом.

— Теодор… — мій голос звучить трохи тихіше, ніж я планувала. — Можна дивне запитання?

Макс і Віка на секунду замовкають, відчувши зміну атмосфери за столиком.

Теодор ледь помітно ковтає. Його плечі напружуються ще більше, але він тихо каже:

— Запитуй.

— У тебе… є машина? — я на мить замислююся, пригадуючи силует на папері. — І… ти їздиш на ній дивитися на зорі десь за місто?

За столиком нависає тиша.

Я бачу, як Теодор, який сидить буквально плечем до мого плеча, завмирає. Його пальці під столом стискаються в кулаки так, що біліють кісточки. У його очах спалахує щось настільки болюче й водночас світле, що в мене перехоплює подих. На секунду мені здається, що він зараз простягне руку, торкнеться моєї долоні й скаже щось дуже важливе.

Але замість цього він просто повільно видихає.

— Була, — м’яко, майже пошепки відповідає він, дивлячись на мене збоку. — Колись давно. Я справді любив виїжджати на ній за місто, де не світять ліхтарі.

Мене обдає гарячою хвилею.

«Була».

Звідки я могла це знати? Це просто збіг? Чи моя фантазія вгадала його минуле?

— Ого, Кіро, та ти в нас не просто художниця, а ще й екстрасенс! — здивовано вигукує Віка з протилежного боку столу, розряджаючи обстановку. — Як ти це вгадала?

— Я… я не знаю, — ніяково відповідаю я, опускаючи погляд на малюнок. — Просто рука сама намалювала. Вибач, якщо це здалося дивним.

— Це не дивно, — тихо каже Теодор біля мого вуха. Його голос звучить так тепло, що по шкірі біжать сироти. — Це… дуже гарно.

Він дивиться на мене з такої близької відстані, ніби ми тут тільки вдвох. Без Віки, без Макса, без шуму кав’ярні. І в цьому погляді є якась таємниця, яку мій мозок запекло намагається розгадати, але впирається в глуху, темну стіну моєї втраченої пам’яті.

— Слухайте, хлопці, а ви часто сюди ходите? — раптом запитує Віка, перехоплюючи ініціативу. — Ми з Кірою тут майже щодня після пар. Якщо ви не проти, можна як-небудь знову перетнутися.

— Ми тільки «за», — одразу відповідає Макс, кидаючи швидкий погляд на Теодора. — Правда, Тео?

Теодор трохи повертається до мене й м’яко усміхається.

— Правда, — тихо каже він. — Я б дуже цього хотів.