Розділ 4. Кіра

— Навіть не думай, — кажу я Віці, помічаючи, як один із хлопців починає зацікавлено роздивлятися наш столик.

— Та облиш! Це ж ідеальний шанс, — Віка грайливо примружується й ледь помітно поправляє волосся. — Ти ж сама казала, що хочеш намалювати портрет з натури. Ось тобі натура, ще й яка!

— Я вже роблю начерк, мені цього достатньо, — бурчу я, спираючись підборіддям на долоню й намагаючись зосередитися на лінії його вилиць.

Але зосередитися стає дедалі важче. Серце чомусь калатає десь у горлі, а пальці, що стискають олівець, трохи здригаються. Щоразу, коли мій погляд повертається до цього хлопця, мене накриває дивне, майже фізичне відчуття дежавю.

Я знаю цей вигин брів. Я знаю, як він стискає губи, коли замислюється. Це не просто гарне обличчя для малюнка. Це відчувається так, ніби я намагаюся згадати мелодію, яку чула в дитинстві, але пам’ятаю лише кілька перших нот.

«Звідки? Де я могла його бачити?» — це питання пульсує в голові, заважаючи дихати.

Раптом його друг щось каже йому, підводиться зі свого місця й упевненим кроком прямує до нас.

— Ой, іде, — шепоче Віка з переможною посмішкою.

Я випрямляю спину й швидко закриваю скетчбук, відчуваючи, як щоки починають палати від ніяковості.

— Привіт, дівчата, — усміхається темноволосий хлопчина, зупиняючись біля нашого столика. — Вибачте, що перериваю вашу каву, але мій друг там зовсім засумував за роботою. Я Макс. Не проти, якщо ми приєднаємося?

Віка навіть не дає мені рота відкрити.

— Я Віка, а це Кіра. І ні, ми взагалі не проти.

Макс махає рукою своєму другові, і Теодор повільно підводиться. По його обличчю видно — він не хотів підходити. Кожен його крок здається важким, виваженим, ніби він іде по тонкому льоду.

Коли він підходить до нашого столика й сідає на вільний стілець поруч зі мною, у повітрі ніби згущується електрика. Від нього пахне холодним повітрям, кавою й чимось терпким, деревним. Деревно-пряний аромат… Чому від нього всередині все стискається від незрозумілої туги?

— Теодор, — тихо відрекомендовується він. Його голос низький, із легкою хрипотою.

Коли він вимовляє своє ім’я, мій мозок вибухає спалахом чистої, неконтрольованої тривоги. На секунду перед очима все пливе в гарячому мареві, у легенях з’являється ядучий присмак диму, а у вухах лунає глухий тріск полум’я та віддалений крик. Я здригаюся й міцно стискаю пальцями край столу.

— Кіро? Ти в порядку? — стурбовано запитує Віка, помітивши, як я поблідла.

— Так… так, усе добре, — швидко кажу я, намагаючись повернути контроль над собою.

Дивлюся на Теодора.

Він стежить за кожним моїм рухом. Його коричнево-шоколадні очі темніють. У них прочитується такий біль і така глибока, невимовна ніжність, що мені стає важко дихати. Він дивиться на мене так, ніби я — привид.

— Ти… малювала? — раптом запитує Теодор, киваючи на мій закритий скетчбук. Він намагається звучати невимушено, але я чую, як напружені його голосові зв’язки.

— А, це… — я ніяково усміхаюся, відчуваючи, як червоніють вуха. — Нам в академії дали завдання намалювати незнайомця. Я… вибач, я обрала тебе. Сподіваюся, ти не проти?

Теодор мовчить кілька секунд, які здаються мені вічністю. Його погляд ковзає по моєму обличчю, зупиняючись на очах, і на мить кутики його губ сіпаються в гіркій, майже непомітній посмішці.

— Не проти, — м’яко каже він, і цей тон змушує моє серце пропустити удар. — Малюй. Якщо тобі це потрібно… малюй.