Епілог: Світло над маєтком Валлен

Минуло десять років.

Осінній ранок над південним узбережжям видався прозорим, теплим і безвітряним. Сонячні промені м’яко позолотили високі вежі замку Валлен, відбиваючись у дзеркальній гладі моря, де повільно гойдалися торговельні кораблі під прапорами імперії.

На широкому тренувальному майданчику за замковими стінами лунав дзвін навчальних клинків.

Тринадцятирічний Амір — високий, стрункий юнак із темно-синіми батьківськими очима та вольовим підборіддям — спритно відбив випад супротивника. Його вчителем і суперником був Кель. Час майже не змінив лицаря: у його скронях з’явилася шляхетна сивина, проте постава залишалася такою ж величною, а рухи — блискавичними й точними.

— Хороший блок, сину! Але не забувай про захист ніг, — посміхнувся Кель, легко парируючи наступний удар і опускаючи дерев'яний меч. — Ти ростеш вправним воїном. Твій хресний Дамен буде вражений, коли приїде на оглядини.

Амір витер піт із чола й гордо посміхнувся, схиляючи голову в пошані до батька.

У цей момент з боку фруктового саду лунав дзвінкий, сріблястий дівочий сміх. Десятирічна Амелія — справжня маленька копія своєї матері, з довгим темно-русявим волоссям і сяючими сіро-зеленими очима — мчала алеєю. За нею поважно біг постарілий, але все ще міцний пес Гром, який сумлінно виконував свій обов'язок охоронця вже для другого покоління роду.

— Тато! Аміре! Мама кликала всіх до сніданку! — вигукнула дівчинка, легко підбігаючи до них і кидаючись Келю на шию.

Лицар легко підхопив доньку на руки, міцно притискаючи до себе й цілуючи в розпашілу щоку: — Добре, моя маленька леді. Наш юний лорд як раз закінчив тренування.

Усі разом вони попрямували до великої, залитої сонцем мармурової терраси. За великим дубовим столом на них чекала Вікі. Вона стояла біля різьблених перилянтів, спостерігаючи за своєю родиною. Літа лише додали їй витонченості й м'якої, величної краси. На дівчині була сукня кольору морської хвилі, а її обличчя випромінювало той абсолютний, глибокий спокій, за який вони колись змагалися з долею.

Кель підійшов до дружини ззаду, обережно обнявши її за талію та опустивши підборіддя їй на плече, поки діти із сміхом розсаджувалися за столом, ділячи гарячі булочки.

— Про що ти замислилася, моє сонце? — прошепотів Кель, цілуючи її у скроню.

— Про те, як швидко плине час... і як справджуються найпотаємніші мрії, — м’яко відповіла Вікі, накриваючи його міцні долоні своїми.

Вона подивилася на чоловіка, чий погляд досі палав до неї тією самою незгасною, палкою пристрастю й ніжністю, що й багато років тому. На сина, який ставав надійною опорою для батька, та на доньку, чий сміх наповнював цей дім життям.

Шторми минулого остаточно розсіялися. Заколоти, війни та тривоги розлуки залишилися лише сторінками в історії. Замок Валлен перетворився на непорушну фортецю кохання, миру та родинного затишку — історію, яка почалася з двох випробуваних долею сердець і тепер продовжувалася у їхніх дітях, осяяна вічним світлом щастя.