Розділ 54: Неочікуваний світанок

Пологи почалися зовсім не так, як планувалося. До передбачуваного терміну залишалося ще щонайменше два тижні, тому замок Валлен жив своїм звичним, розміреним життям.

Була глибока ніч. Над морем лютувала раптова літня гроза: важкі краплі дощу гучно брукали у шибки високих вікон, а блискавки на мить вихоплювали з темряви силуети веж.

Вікі прокинулася о третій годині ночі від різкого, гострого болю, який хвилею прокотився від попереку до самого низу живота. Вона затамувала подих, міцно стиснувши шовкове покривало. Спочатку дівчина подумала, що це лише чергові тренувальні перейми, які часто турбували її останніми днями. Проте за кілька хвилин біль повторився з новою, куди сильнішою інтенсивністю, а по ногах розлилося відчутне тепло — відійшли води.

— Кель... — збивчасто, крізь стиснуті зуби кликнула вона.

Лицар, чий сон завжди був чуйним, моментом розплющив очі. Оцінивши стан дружини за частку секунди — її бліде обличчя, важке дихання та вираз болю в очах, — він миттєво підхопився з ліжка.

— Почалося? — суворо, але з тривогою в голосі запитав він, уже накидаючи просту сорочку.

— Так... Вона... вона поспішає, Кель! — прошепотіла Вікі, стискаючи його руку з дивовижною силою під час нової перейми.

За мить замок ожив. Кель особисто вибіг у коридор, віддаючи швидкі, чіткі накази варті: негайно підняти Марту, принести гарячу воду, чисті сувої льону та повивальницю. Гром, який спав біля ліжечка Аміра, занепокоєно підняв вуха й тихо скавучав, відчуваючи загальну тривогу.

Марта вбігла до спальні за кілька хвилин, на ходу зав'язуючи фартух і наводячи лад серед покоївок.

— Матінко Божа, раніше часу! Але нічого, мій соколику, усе буде добре, — заспокоювала вона Вікі, дбайливо поправляючи подушки під її спиною. — Ваша милість, пане Кель, зараз вам краще зачекати за дверима або побути з маленьким Аміром, ми про все подбаємо!

— Я нікуди не піду, — відрізав Кель непохитним голосом, міцно тримаючи Вікі за долоню й не збираючись залишати її саму в цей момент.

— Кель... залишайся... — благально мовила Вікі, витираючи піт з чола. Його гаряча, сильна долоня була її єдиним якорем серед бурі болю, що охопила її тіло.

Перейми ставали дедалі частішими й сильнішими. Пологи були швидкими й стрімкими. Вікі важко дихала, вигинаючись на кривавому від зусиль ліжку, але не видавала жодного крику, аби не налякати трирічного Аміра, який за стіною солодко спав під наглядом однієї з служниць.

Кель сидів поруч, шепочучи їй на вухо слова підтримки, цілуючи її розпашіле чоло й віддаючи їй усю свою силу. Його серце краялося від виду її страждань, але він залишався непохитною скелею.

— Ще трохи, моє сонце! Ти найсильніша... ще один ривок! — благав він, притискаючи її до себе.

І ось, коли за вікном прогримів останній розкат грому, а перші промені рожевого світанку пробили важкі хмари, кімнату прорізав тонкий, дзвінкий і голосний дитячий крик.

Марта радо й розчулено сплеснула долонями, приймаючи маленьке, рожеве створіння на білосніжне полотно:

— Дівчинка! Здорова, прекрасна маленька леді!

Вікі знесилено відкинулася на подушки, важко дихаючи, але на її обличчі з'явилася найщасливіша у світі посмішка. Вона подивилася на Келя — у сталевих очах безстрашного лицаря блищали справжні сльози.

Марта обережно обмила й сповила малюка, передаючи її на руки матері. Дівчинка була зовсім крихітною, але з густим темно-русявим пушком на голівці та яскравими, світлими оченятами.

Кель нахилився над ними, дбайливо охоплюючи дружину й новонароджену донечку своїми широкими обіймами.

— Дякую тобі, моя королево... дякую за це диво, — тремтячим голосом прошепотів він, цілуючи спочатку Вікі в вологі вуста, а потім обережно торкаючись губами крихітного лобика своєї новонародженої дочки.

Гроза за вікном остаточно вщухла. Сходило нове, чисте й сонячне ранок, яке принесло в замок Валлен нове життя й нове, безмежне щастя.

Ранкове сонце остаточно розігнало нічні хмари, заливаючи спальню яскравим, золотавим сяйвом. Повітря після грози було дивовижно свіжим, з легкими нотками морського бризу та квітучих троянд.

У дитячій кімнаті прокинувся Амір. Трирічний лорд, солодко потягнувшись у своєму ліжечку, першим ділом озирнувся довкола. Не помітивши поруч мами, він швидко спустився на килим і, тупотячи босими ніжками, попрямував до батьківської спальні. Поруч із ним, стиха виляючи хвостом, поважно йшов Гром.

Маленька ручка штовхнула напівпрочинені масивні двері.

— Мамо! Тато! — радісно вигукнув Амір, забігаючи всередину.

Проте хлопчик раптово зупинився як укопаний на середині кімнати. Його темно-сині оченята округлилися від подиву.

Вікі напівлежала на широкому ліжку у сніжно-білій нічній сорочці, спираючись на м'які подушки. Вона виглядала втомленою, але неймовірно щасливою і осяйною. Амір опустив погляд на її стан і здивовано ротиком ковтнув повітря: ще вчора великий, крутий животик мами, у якому «жила сестричка», тепер знову був пласким і м'яким!

— Мамо... — збентежено пролькотав трирічний хлопчик, підходячи ближче й пальчиком вказуючи на її живіт. — А де... де животик? Ти її з'їла? Чи вона втекла?

Кель, який сидів на краї ліжка й милувався дружиною, не втримався й тихо, з глибокою батьківською ніжністю засміявся. Лицар нахилився, легко підхопив сина на руки й умостив його поруч із Вікі на м'якому покривалі.

— Ні, юний лорде, ніхто нікого не їв і ніхто не втік, — м'яко мовив Кель, занурюючи пальці в пухнасте волосся сина. — Пам'ятаєш, ми казали, що сестричка чекає світанку? Вона вирішила прийти до нас сьогодні вночі.

Вікі з ніжною посмішкою трохи відгорнула край мереживної ковдри, відкриваючи крихітне, рожеве сповите згортки, що затишно сопло у неї під грудьми.

Амір затамував подих. Він обережно нахилився ближче, розглядуючи крихітну голівку з темним пушком, маленькі кулачки, що виглядали зі сповитка, та кумедно зморщений носик.