Розділ 52: Дзвінкий сміх у сонячному саду

Минуло два роки. Осінні дощі та тривожні вітри розлуки залишилися далеко в минулому, поступившись місцем розквіту, стабільності та довгоочікованому розмору. Замок Валлен під мудрим і справедливим управлінням Келя перетворився на справжній оазис миру та процвітання на південному узбережжі.

Аміру виповнилося три роки. Маленький лорд зростав надзвичайно кмітливим, непосидючим і сміливим хлопчиком. У ньому дивовижним чином поєднувалися риси обох батьків: від Вікі він успадкував допитливі, сяючі очі та м'яку посмішку, а від Келя — непохитний характер, сталеву рішучість і темно-синій, глибокий колір погляду.

Того літнього ранку південний сад замку потопав у зелених та яскравих квітах. Повітря пахло стиглими персиками, морською сіллю та солодкою лавандою.

— Тато, наздоганяй! — лунав садовими алеями дзвінкий, сріблястий дитячий сміх.

Амір, у легкій білій сорочці та коротких лляних штанях, щодуху біг по м'якому зеленому моріжку, стискаючи у руках невеличкий дерев'яний меч. Поруч із ним, кумедно підстрибуючи й вдавано грізно рикаючи, біг сивий, але все ще міцний пес Гром, який охороняв малюка від найменшої небезпеки.

Слідом за ними повільними, впевненими кроками йшов Кель. Лицар скинув важкий камзол, залишившись у сорочці з качаними рукавами. На його обличчі, позбавленому колишньої суворості, грала щаслива, розчулена посмішка.

— Тримай щит міцніше, юний лорде! Воїн не повинен відкривати лівий фланг! — зі сміхом вигукнув Кель, у кілька широких кроків наздоганяючи сина, легко підхоплюючи його на руки та кружляючи у повітрі.

Амір дзвінко задеркувато засміявся, міцно обнімаючи батька за шию й вчепившись пальчиками в його волося: — Я переміг дракона, тато! Гром був моїм вірним конем!

— Ти справжній хоробрий лицар, — м'яко мовив Кель, цілуючи сина в тугу, розпашілу щоку й дбайливо опускаючи його на землю.

На високій мармуровій террасі, що виходила до саду, сиділа Вікі. Вона спостерігала за своїми чоловіками з глибоким, непорушним трепетом у серці. На дівчині була вільна, легка сукня з ніжно-блакитного шовку, яка м'якими хвилями спадала додолу, дбайливо приховуючи її вже помітно округлий, округлий животик.

Кель, тримаючи Аміра за руку, підійшов до терраси. Його погляд миттєво потеглішав, коли він зустрівся очима з дружиною.

— Як ти почуваєшся, моє сонце? Малюк не надто бешкетує? — турботливо запитав Кель, піднімаючись сходами, стаючи на одне коліно біля її крісла та дбайливо кладучи свою велику, теплу долоню на її округлий живіт.

Вікі накрила його руку своєю, провівши пальцями по його суглобах, і м'яко усміхнулася: — Вона сьогодні поводиться дуже тихо... здається, слухає, як її старший брат виграє свої перші битви.

Амір підбіг ближче, з цікавістю прикладаючи своє крихітне вушко до живота матері: — Мамо, а сестричка вже чує мене? Вона скоро вийде гратися з моїм мечем?

Вікі з ніжною посмішкою занурила пальці в густий пушок на голівці сина: — Чує, мій любий. Вона дуже чекає на зустріч із тобою, але мечі залишаться для тебе й тата, а для неї ти будеш найпотрібнішим захисником.

Кель підвівся, цілуючи Вікі у скроню, а потім нахилився до сина: — Ну що, юний лорде, ходімо поможемо Марті з ранковим частуванням?

— Ходімо! — радо вигукнув Амір і разом із Громом побіг убік головного входу.

Кель притягнув Вікі до своїх обіймів, цілуючи її в губи довго й соковито, вкладаючи в цей доторк усю свою любов і вдячність. Життя в замку Валлен розквітало з новою силою, і попереду на них чекало ще більше світла, дитячого сміху та безмежного родинного затишку.

День повільно котився до вечора. Коли спала денна спека, а море забарвилося у глибокі бірюзові й золоті відтінки, родина перемістилася до нижнього альтанкового саду, де Марта накрила невеликий вечірній стіл.

Амір, нагасавшись за день із дерев'яним мечем та Громом, сидів на великих м'яких подушках прямо на траві. Його темно-сині очка вже злегка злипалися від втоми, але хлопчик уперто намагався доїсти свій шматочок солодкого персикового пирога.

— Наш маленький воїн зовсім знесилів, — посміхнулася Марта, дбайливо витираючи серветкою вимазані в соку щоки й пальчики Аміра. — Ваша милість, дозвольте я віднесу його до кімнати й вкладу спати.

— Дякую, Марто, — м'яко відповіла Вікі, встаючи з плетеного крісла й цілуючи сина в пахучу голівку. — На добраніч, мій хоробрий лорде.

— На добраніч, мамо... на добраніч, сестричко, — пролькотав Амір, сопнувши й занурюючись носом у плече Марти.

Пес Гром, злегка потягнувшись, поважно рушив слідом за ними, аби зайняти свою постійну варту біля дитячого ліжечка.

Коли в саду запанувала тиша, порушувана лише віддаленим шумом прибою та цвіркотінням цвіркунів, Кель підійшов до Вікі ззаду. Він обережно обняв її за талію, притягуючи її спиною до своїх широких, теплих грудей і дбайливо поклавши великі долоні на її округлий животик.

— Ти не втомилася за день, моє сонце? — прошепотів лицар, опускаючи поцілунок на її чутливе плече, де шовк сукні злегка зсунувся.

— Поруч із вами я відчуваю лише спокій, Кель, — Вікі поклала свої руки поверх його долонь, солодко відкидаючи голову йому на плече. — Три роки тому, коли ми тільки вчилися бути батьками для Аміра, мені здавалося, що серце й так сповнене щастям до країв. А зараз... зараз я відчуваю, як воно стає ще більшим.

Кель злегка розвернув її в своїх обіймах, дивившись у її сяючі сіро-зелені очі з такою глибиною й пристрастю, яка з роками лише міцнішала.

— Ти подарувала мені не просто сім'ю, Вікі. Ти подарувала мені сенс кожного подиху, — тихо, але з непохитною щирістю мовив він.

Він нахилився й охопив її вуста довгим, глибоким і ніжним поцілунком, у якому перепліталися пам'ять про пережиті бурі, подяка за теперішній мир та передчуття нового життя, що вже незабаром мало ощасливити їхній дім.

Під лагідним зоряним небом півдня, тримаючись за руки й відчуваючи легкі поштовхи нового маленького життя під серцем Вікі, вони повільно рушили до замку. Їхня казка тривала — непорушна, світла й вічна, мов самі кам'яні стіни древнього маєтку Валлен.