Розділ 51: Вечір біля каміна та нові мрії

Замок Валлен нарешті занурився у спокійний, глибокий сон. Шумна переможна вечеря в головному залі завершилася: варта розійшлася по постах, Марта прибрала святкові столи, а в коридорах маєтку запанувала довгоочікувана тиша, порушувана лише розміреним подихом осіннього вітру за товстими кам'яними стінами.

У великій спальні господарів тріщав камін. Язики полум'я відкидали теплі, золотисті відблиски на темні дубові панелі, м'який килим і важкі оксамитові гардини.

Маленький Амір, нагодований і розпашілий після теплої ванни, вже солодко спав у своїй колисці. Малюк міцно притискав до себе м'яке мереживо ковдри, а його темно-сині очі були щільно заплющені. Біля підніжжя колиски, як завжди, влігся Гром, поклавши важку морду на лапи й лише злегка помахуючи хвостом від задоволення, що весь його «загін» знову в зборі.

Кель скинув важкі обладунки, вмився після довгої дороги й тепер сидів на краї широкого ліжка у самій лише білій лляній сорочці та вільних штанях. Його волосся було ще злегка вологим, а на втомленому, але щасливому обличчі відбивалося глибоке умиротворення.

Вікі підійшла до нього ззаду, м'яко поклавши руки на його широкі, напружені плечі. Вона була вбрана у легку нічну сукню перламутрового кольору, а її вологе волосся вільно розсипалося по спині, пахнучи трояндовою водою.

— Ти все ще не віриш, що ти вдома? — м'яко прошепотіла вона, нахиляючись і торкаючись вустами його гарячої шиї.

Кель перехопив її долоні, притягуючи Вікі до себе на коліна. Вона затишно вмостилася у його міцних обіймах, уткнувшись носом у вигин його шиї та вдихаючи рідний, дорогий серцю запах.

— Вірю... але це відчуття схоже на сон, від якого боїшся прокинутися, — тихим, грудним голосом відповів лицар, закопуючись пальцями в її шовковисте волосся. — Там, на півночі, серед холодного бруду й постійної напруги, я заплющував очі й бачив тільки тебе. Твій образ і листи тримали мене на ногах.

— А я просила небеса лише про одне — щоб ти повернувся цілим, — Вікі підняла голову, зустрічаючись із його палаючим, темним від пристрасті й ніжності поглядом. — Амір сьогодні сказав своє перше слово, Кель. Він чекав на тебе не менше, ніж я.

— Це найкраща нагорода у моєму житті, — прошепотів Кель, цілуючи її у розпашілу щоку, а потім повільно, спрагло накриваючи її вуста своїми.

Цей поцілунок не був квапливим — у ньому розкривалася вся накопичена за тижні розлуки туга, глибока вдячність та палка, зріла пристрасть. Його гарячі долоні ковзнули по її талії, притягуючи її тіло все ближче, віддаючи їй усе своє накопичене тепло.

Кель обережно підхопив Вікі на руки й перемістив на м'яке пухове ліжко, опускаючись поруч. Вони розмовляли без слів — лише поглядами, ніжними доторками, гарячими поцілунками та тихим подихом, що зливався з тріском дров у каміні. Разом вони відшукали той солодкий спокій, який належить лише їм двом.

Згодом, коли полум'я в каміні опустилося до м'якого червоного жару, Вікі лежала на грудях чоловіка, слухаючи сильне, розмірене стукотіння його серця. Його рука дбайливо погладжувала її плече, вкриваючи їх обох теплим пледом.

— Що буде далі, Кель? — тихо запитала Вікі, проводячи пальцем по знайомому шраму на його ключиці.

— Далі буде мир, моє сонце, — впевнено відповів Кель, цілуючи її у чоло. — Кордони укріплені, заколотників здолано. Тепер мій єдиний обов'язок — ростити нашого сина, берегти тебе й відбудовувати наші землі. Ми виростимо Аміра сильним і чесним, а коли він підросте... можливо, подаруємо йому маленьку сестричку.

Вікі тихо та щасливо засміялася, міцніше обнімаючи його за талію: — Сестричку, кажеш? Лорде Валлен, ви надто далеко загадуєте наперед.

— Я просто знаю, чого прагне моє серце, — з посмішкою прошепотів лицар.

За вікном лютувала осінь, але в їхній спальні панувала вічна, непохитна весна. Вони пройшли крізь вогонь, кров і розлуку, щоб вибороти своє право на щастя — щастя, яке тепер міцно берегло стіни їхнього рідного дому.

Його слова про сестричку ще довго відлунювали в затишній напівтемряві спальні, наповнюючи серце Вікі глибоким, трепетним теплом. Вона злегка піднялася на лікті, розглядаючи рідні риси обличчя чоловіка. Світло від згасаючого каміна м'яко окреслювало його суворе підборіддя, вилиці та ледь помітні зморшки довкола очей — сліди багатьох пережитих тривог і битв.

— Маленьку сестричку... — тихо, майже пошепки повторила Вікі, і на її вустах розквітла замріяна посмішка. — Вона обов'язково матиме твої сталеві очі й твою непохитну вдачу.

— Якщо вона успадкує хоча б краплину твоєї краси та доброти, я буду найщасливішим чоловіком у двох імперіях, — Кель повільно підвів руку й дбайливо завів пасмо її волося за вухо, опускаючи великий палець на чутливу лінію її губ.

Його погляд став темним і глибоким, сповненим такої палкої ніжності, що у Вікі перехопило подих. Всі страхи, пережиті під час його відсутності, остаточно розсіялися, залишивши після себе лише чисте, оксамитове відчуття повноти буття.

Кель злегка потягнув її до себе, і Вікі з радісним зітханням опустилася на його гарячі груди. Вона відчувала шкірою кожен його подих, кожен важкий і розмірений удар серця, що билося в унісон із її власним. Його руки дбайливо, але міцно зафіксували її на місці, огорнувши теплим пледом і захищаючи від усього зовнішнього світу.

За вікном вітер розганяв важкі хмари, відкриваючи чисте, зоряне осіннє небо. Південне море стишено шуміло десь удалині, виграючи нічну симфонію для їхнього замку.

У дитячій колисці Амір повернувся на інший бік, тихо сопнув уві сні й знову поринув у безтурботні дитячі сни. Гром біля його ніг лише задоволено зітхнув, підтискаючи хвоста.

У цій спальні більше не було місця для слів чи тривог. Панувало лише глибоке, завойоване у важких випробуваннях щастя. Кель і Вікі повільно поринали в сон, міцно тримаючись за руки, знаючи, що відтепер кожен новий ранок вони зустрічатимуть разом.