Розділ 50: Листи в осінній туман та перша свічка

Минув тиждень відтоді, як тупіт коней загону Келя затих за пагорбами. Замок Валлен ніби занурився у тривожне, тягуче очікування. Осінній вітер дедалі дужче зривав золоте листя з дерев у саду, а з моря насувалися щільні, сиві тумани.

Незважаючи на тугу в серці, Вікі не дозволяла собі піддаватися слабкості. Вона знала: її головний обов'язок зараз — бути міцною опорою для їхнього сина та зберігати лад у маєтку.

Тим паче, що цей тиждень приніс велику, світлу подію — маленькому Аміру виповнився один рік.

Святкування було тихим і по-сімейному теплим. Марта спекла ніжний пиріг із лісовими ягодами, а варта замку зібралася на подвір'ї, щоб привітати свого маленького господаря. Амір, який уже впевнено тримався за меблі й робив свої перші, кумедні несміливі кроки, сяяв від захоплення. Хлопчик був одягнений у маленький оксамитовий камзольчик, і його темно-сині очі, так схожі на батькові, з цікавістю вивчали кожен куточок святково прикрашеної зали.

Але для Вікі цей день був сповнений гірко-солодкого смутку. Келя не було поруч у мить, коли їхній син задмухував свою першу свічку.

Щовечора, коли Амір засинав у своїй колисці під надійною вартою Грома, Вікі сідала за масивний дубовий стіл у кабінеті чоловіка. При світлі самотньої свічки вона брала тонке перо й довіряла пергаменту всі свої думки, страхи та безмежну любов.

«Мій коханий Кель...

Сьогодні нашому Аміру виповнився рік. Як шкода, що ти не бачив, як він сміявся, коли Гром дозволив йому вчепитися за свою густу шерсть і зробив разом із ним кілька кроків по килиму! Наш син росте неймовірно швидкими темпами. Він уже намагається вимовляти перші склади, і мені здається, що першим його словом буде саме твоє ім'я.

Амір дуже сумує за тобою. Щоразу, коли на подвір'ї лунає тупіт коней, він повертає голівку до дверей і тягне рученята, чекаючи, що зайдеш ти.

У замку все спокійно. Гарнізон під орудою капітана пильно вартує стіни, Марта оточила нас неймовірною турботою, але без тебе цей дім здається порожнім і холодним. Повітря пахне осінню та самотністю.

Кель, благаю тебе, бережи себе. Не кидайся в бій необачно. Пам'ятай, що тут, на півдні, на тебе чекають дві душі, для яких ти — весь світ.

Твоя навіки, Вікі.»

Вона дбайливо згортала сувій, скріплювала його родинною печаткою з сургучу й віддавала найпрудкішому гінцю замку. Листи летіли на північ один за одним, мов білі птахи крізь осінній туман.

Вікі не знала, чи доходять її послання через охоплені заворушеннями землі, але вона писала щодня, бо ці листи були її ниткою зв'язку з чоловіком. Вони давали їй силу прокидатися щоранку, з посмішкою обіймати сина й вірити, що дуже скоро важка брама маєтку знову відчиниться, впускаючи додому її лицаря.

Минув ще один тиждень. Осінь остаточно набрала сили: дощі лили неперестанно, вистукуючи дрібну, сумну мелодію по склу високих вікон замку.

Вікі сиділа у дитячій кімнаті на м'якому килимі поруч із Аміром. Малюк завзято бавився дерев'яними кубиками, які йому витесав один із фортечних майстрів, і щось белькотав своєю власною, зрозумілою тільки йому мовою. Гром лежав неподалік, спостерігаючи за кожним рухом дитини й лише злегка посмикував вухами, коли надворі лунали розкати грому.

Двері кімнати тихо прочинилися, і всередину пройшла Марта. У руках вона тримала невелику срібну тацу, на якій лежав невеликий, злегка примятий від довгої дороги сувій, скріплений знайомою печаткою.

У Вікі аж серце тьохнуло. Вона миттєво підхопилася з килима, затамувавши подих.

— Ваша милість... від пана Келя! Гонець щойно прибув, увесь мокрий до нитки, але передав особисто в руки, — радо усміхаючись, мовила Марта.

Тремтячими від хвилювання пальцями Вікі зірвала сургуч і розгорнула пергамент. Вона впізнала його знайомий, дещо гострий і розмашистий почерк. Від листа виразно пахло димом багаття, мокрою шкірою та знайомим, рідним ароматом самого Келя.

«Моє кохане сонце, моя Вікі...

Твої листи — це єдине, що зігріває мене серед цих вогких північних лісів. Я читаю кожен із них по кілька разів при світлі згасаючого багаття, коли табір поринає в сон. Вони дають мені сили тримати меч і йти вперед.

Вітаю нашого маленького лорда з його першим роком! Моє серце крається від того, що я не міг бути поруч і обійняти вас обох у цей день. Але знай: усе, що я роблю тут, я роблю заради того, щоб наш син зростав у світі, де немає війни та зради.

Заколотників майже розбито. Завдяки мудрим діям Дамена та підтримці нашого гарнізону основні сили ворога оточені й склали зброю. Залишилися лише дрібні зачистки у гірських перевалах. Головна небезпека минула.

Я вже рахую дні до нашої зустрічі. Чекай на мене, моє сонце. Я повернуся швидше, ніж ти думаєш.

Твій Кель, який кохає тебе більше за життя.»

Вікі притиснула лист до грудей, і з її очей покотилися сльози — цього разу не від тривоги чи смутку, а від невимовного полегшення та щастя.

— Ну що, Аміре? — прошепотіла вона, повертаючись до сина й піднімаючи його на руки, пригортаючи до себе. — Наш тато переміг. Він скоро буде вдома.

Малюк, ніби зрозумівши слова матері, дзвінко та радісно засміявся, міцно вхопивши її за пасмо волося.

За вікном усе ще лютувала негода, але всередині замку Валлен знову запалало тепле, непохитне світло надії. Перемога була близько, а разом із нею — і довгоочікуване повернення того, хто тримав у своїх руках усе її життя.

Наступні кілька днів пролетіли у гарячковій, радощами наповненій метушні. Повідомлення про швидке повернення Келя наповнило замок новою енергією. Навіть похмурі осінні дощі, що не вщухали за вікном, більше не здавалися такими тужливими.

Марта разом із кухарками розпочала масштабні приготування: у печі пеклися улюблені м'ясні пироги Келя, васали чепурили парадний зал, а капітан гарнізону чистив до дзеркального блиску обладунки для урочистої зустрічі переможної варти.