Розділ 49: Випробування перших місяців та тривожна звістка

Минуло чотири місяці. Літо повільно поступалося місцем золотій, багатій на врожай осені. Дерева в замковому саду вбралися в багряно-жовті шати, а з моря дедалі частіше дув свіжий, прохолодний вітер, який змушував палити каміни у великих залах маєтку.

Маленький Амір підріс і значно змінився. Хлопчик уже впевнено сидів на м'яких подушках, активно гукав, бешкетував і тягнувся рученятами до всього, що потрапляло в його поле зору. Його темно-сині очі набували глибокого, сталевого відтінку — точно такого ж, як у батька.

Проте разом із радістю зростання малюка прийшли й перші батьківські випробування. У Аміра почали різатися перші зубки.

Останні кілька ночей для Вікі та Келя перетворилися на справжнє випробування на міцність. Малюк вередував, погано їв і часто прокидався з гірким плачем.

— Ну що, мій маленький воїне? — лагідно шепотіла Вікі, заколисуючи сина на руках у напівтемряві спальні.

Вона була виснажена: під її сіро-зеленими очима залегли легкі тіні від недосипання, а сукня була злегка зім'ята. Вона приклала малюка до грудей, але той від болю в яснах лише вередливо потягнувся й знову розплакався.

У цей момент до кімнати тихо зайшов Кель. Він дбайливо забрав сина з її знесилених рук, притиснувши його гарячу голівку до своїх широких грудей.

— Іди відпочинь, моє сонце. Ти не спала майже дві доби, — м'яко мовив лицар, цілуючи її у висок. — Я заколишу його.

— Кель, ти ж сам щойно повернувся з огляду гарнізону... — спробувала заперечити Вікі.

— На полі бою я вчився витривалості, а зараз час застосувати її для сина, — з усмішкою відповів він.

Лицар обережно натер ясна Аміра заспокійливим відваром трав, який приготувала Марта, і почав повільно ходити по кімнаті. Під його розмірені, спокійні кроки та низький густий голос хлопчик усе ж розслабився й заснув на його грудях.

Вікі, спостерігаючи за цим із ліжка, відчувала, як серце стискається від неймовірної вдячності. Її чоловік був не лише безстрашним воїном, а й найніжнішим батьком у світі.

Проте спокій того осіннього ранку перервав гучний тупіт кінських підків на подвір'ї замку.

До маєтку Валлен на змиленому коні ввірвався верховий гонець у кольорах імператорської гвардії. Він важко дихав і вимагав негайної аудієнції з лордом Келем.

Коли Кель вийшов на ґанок, тримаючи на руках заснулого сина, гонець упав на одне коліно й протягнув йому сувій із чорною шовковою стрічкою — знаком екстреного виклику.

— Пане Валлен! Звернення від Імператора та лорда Восса, — важко дихаючи, промовив вестник. — На північному кордоні заворушення. Заколотники з колишніх васалів спробували прорвати лінію оборони. Ваша присутність та досвід потрібні в раді командування!

Кель застиг. Його погляд миттєво став суворим і холодним, як крига. Поруч на ґанок вийшла Вікі, зачувши шумок, і її обличчя миттєво блідо від передчуття нової тривоги.

Мирне життя, яке вони так важко виборювали, знову опинилося під загрозою.

Вікі зупинилася на розпічці ґанку, відчуваючи, як холодний осінній вітер пронизує її тонку домашню шаль. Вона міцно стиснула краї тканини на грудях, не зводячи переляканого, благального погляду зі свого чоловіка.

Кель повільно опустив очі на сувій із чорною стрічкою. Його обличчя закарбувалося в кам’яній, непохитній масці. Лицар дбайливо, з особливою обережністю передав Аміра на руки Марти, яка пулею вибігла слідом за Вікі.

— Передай гонцю, щоб відпочив у стайнях і дав копець коням, — суворо віддав наказ Кель капітану варти, після чого підійшов до дружини.

Він просунув руки під її шаль, огорнувши гарячими долонями її тремтячі плечі, й заховав Вікі від поривів вітру, притягнувши до себе.

— Кель... ти мусиш іти? — збивчасто прошепотіла Вікі, закопуючись обличчям у його шию. — Знову війна? Знову небезпека?

— Ні, моє сонце. Це не війна, це лише залишки старого гнилого коріння, яке Дамен і дядько викорчовують на півночі, — м’яко, але твердо мовив Кель, піднімаючи її підборіддя й дивлячись їй прямо в очі. — Я пообіцяв тобі й Аміру, що цей замок буде в безпеці. Якщо заколотники прорвуть кордон, це загрожуватиме всьому півдню. Я мушу вирушити на раду командування, щоб допомогти розробити план і захистити наш дім.

— Наскільки? На скільки днів ти покидаєш нас?

— На кілька тижнів, не більше. Зі мною буде половина гарнізону, а другу половину я залишаю тут під орудою капітана. Замок буде неприступною фортецею. З вами залишаються Гром і Марта.

Вікі заплющила очі, стримуючи гарячі сльози, що підступали до повік. Вона розуміла: її чоловік — воїн, лорд цих земель, і його обов'язок — берегти мир, який вони здобули з такою важкістю.

— Пообіцяй мені... пообіцяй, що повернешся цілим і неушкодженим, — мовила дівчина, припадаючи до його вуст у тривожному, палкому поцілунку.

— Присягаюся своїм мечем і своїм коханням до тебе, — прошепотів Кель у відповідь.

Збори були швидкими й суворими. Кель знову одягнув свої важкі лицарські обладунки, які кілька місяців припадали пилом у збройовій. Він виглядав величним і суворим, проте, коли підійшов до дитячої колиски, аби попрощатися із сином, його погляд знову пом’якшав.

Він опустився на одне коліно, торкнувся чолом крихітної долоньки Аміра, який кумедно белькотав уві сні, і прошепотів: — Охороняй маму, маленький лорде. Тато скоро повернеться.

За годину важка брама маєтку Валлен із гучним гуркотом зачинилася за загоном вершників на чолі з Келем. Вікі стояла на найвищій вежі замку, тримаючи на руках Аміра й спостерігаючи, як силует її коханого чоловіка зникає в осінньому тумані.

Поруч із нею глухо скавучав Гром, поклавши важку морду на зубці фортечної стіни.

Починалося нове випробування — випробування розлукою, очікуванням і вірою в те, що кохання здатне захистити навіть на відстані сотень миль.