Розділ 47: Перша усмішка та вечірні колискові

Минуло ще кілька тижнів. Літо повністю вступило у свої права, огортаючи південний маєток яскравим сонцем, ароматом стиглих персиків та солоними морськими бризами.

Життя в замку Валлен остаточно увійшло в солодке, розмірене русло. Дні пролітали в турботах про маленького спадкоємця, який ріс буквально не по днях, а по годинах. Амір уже впевнено тримав голівку, з цікавістю роздивлявся яскраві візерунки на гардинах і ревно вимагав материнської уваги щоразу, коли зголоднів.

Того вечора над морем розлився дивовижний багряно-рожевий захід сонця. Вікі сиділа на просторій веранді в м'якому плетеному кріслі. На ній була легка домашня сукня, а на руках вона тримала сина після вечірнього годування. Малюк, ситий і розпашілий від теплого молока, замріяно дивився на матір своїми великими, глибокими темно-синіми очима.

Вікі посміхнулася йому, легенько торкаючись пальцем його рожевої щічки:

— Хто це у нас такий маленький бешкетник? Хто сьогодні не давав татові зібрати офіцерів?

І в цю мить сталося диво. Маленький Амір раптом трохи розкрив губки, його щічки кумедно стиснулися, і він подарував матері свою першу, свідому, беззубу й неймовірно зворушливу посмішку, видавши тихе, задоволене гукання.

У Вікі аж подих перехопило. Очі дівчини миттєво наповнилися сльозами невимовного щастя.

— Кель! — голосно, але намагаючись не злякати дитину, покликала вона. — Кель, скоріше йди сюди!

Чоловік опинився на веранді за лічені секунди. Він скинув важкий камзол і був у самій лише білій сорочці з качаними рукавами. Побачивши хвилювання в очах дружини, лицар стривожено присів біля її ніг:

— Що сталося, моє сонце? Щось із малюком?

— Подивись на нього... — тремтячим від захоплення голосом прошепотіла Вікі. — Ну ж бо, Аміре, покажи татові...

Кель нахилився над сином, і малюк, упізнавши знайомий низький голос батька, знову посміхнувся, замахавши крихітними кулачками в повітрі.

Лицар застиг. Його суворе обличчя, що не здригалося перед небезпекою, миттєво осяялося дитячим, непідробним захватом. Він подивився на Вікі, потім знову на сина, і в його блакитних очах спалахнуло стільки ніжності, що дівчині здалося, ніби весь світ навколо заповнився теплом.

— Він посміхається... — прошепотів Кель, обережно просуваючи палець у долоньку сина. — Вікі, він посміхнувся нам!

— Він знає, як сильно ми його любимо, — м'яко мовила Вікі, прихиляючись чолом до плеча чоловіка.

Кель обережно взяв сина з її рук, пригортаючи його до своїх широких грудей. Пес Гром, який невідступно лежав поруч, поважно підвівся, лизнув крихітну п'яточку Аміра й задоволено вильнув хвостом, ніби схвалюючи нове досягнення маленького господаря.

Коли ніч остаточно накрила замок зоряним килимом, Кель повільно ходив по спальні, заколисуючи засинаючого сина й тихо наспівуючи йому стару лицарську колискову. Вікі лежала в ліжку, спостерігаючи за своїми найдорожчими чоловіками, відчуваючи, як серце наповнюється абсолютним, непохитним спокоєм.

Їхня казка лише починалася — казка, написана любов'ю, вірністю й теплотою рідного дому.

Тихий низький голос Келя лунав у напівтемряві спальні мов глибокий оксамитовий гул, заколисуючи не лише маленького Аміра, а й усю нічну тишу замку. Лицар повільно міряв кроками килим, дбайливо притискаючи сина до своїх широких грудей. Малюк нарешті заплющив очі, солодко посмикуючи носком уві сні, і його важке, ритмічне дихання свідчило про те, що хлопчик поринув у глибокий сон.

Кель обережно підійшов до дерев'яної кованої колиски, розписаної візерунками морських хвиль, і з неймовірною ювелірною точністю поклав Аміра на м'яку перину. Він поправив пухову ковдру, поцілував сина в теплу, пахучу молоком голівку й кілька секунд просто заворожено спостерігав за його спокійним обличчям.

Потім лицар тихо, майже безшумно повернувся до широкого ліжка.

Вікі не спала. Вона спостерігала за кожним його рухом, спираючись на шовкові подушки. Її густе волосся хвилями розсипалося по плечах, а тонка батистова сорочка з глибоким вирізом ледь прикривала важкі, налиті молоком груди, що ритмічно здіймалися від подиху.

Кель скинув капці, піднявся на ліжко й без слів пригорнув дружину до своїх обіймів. Його великі, теплі долоні лягли на її талію, притягуючи Вікі до гарячого тіла.

— Ти дивовижний батько, Кель... — тихо прошепотіла Вікі, закопуючись пальцями в його м'яке волосся й припадаючи губами до його підборіддя. — Твоя колискова заколисала б навіть цілий гарнізон.

Кель м'яко засміявся, і цей тихий сміх віддав приємним тремтінням у його грудях:

— Гарнізону така привілея не світить. Це тільки для мого маленького лорда... і для моєї леді.

Він повільно нахилився й накрив її вуста глибоким, спраглим, але дивовижно ніжним поцілунком. У цьому поцілунку більше не було спогадів про біль пологів чи тривогу минулих місяців — лише чиста, зріла пристрасть двох людей, які пройшли крізь пекло, щоб знайти свій рай.

Його рука повільно піднялася вище, дбайливо охоплюючи її важкі, чутливі груди. Вікі солодко зітхнула, заплющуючи очі й міцніше обнімаючи чоловіка за шию. Вона відчувала його міць, його захист і те непохитне кохання, яке з кожним днем ставало лише сильнішим.

Пес Гром, який влігся на варті біля дитячої колиски, лише поважно зітхнув уві сні й поклав лапу на край килима.

У цій спальні, наповненій ароматом нічних квітів, морського вітру й затишку, панувала абсолютна гармонія. Попереду на них чекало довге, щасливе життя, сповнене нових розділів, сміху їхнього сина та безмежного кохання, яке ніхто й ніколи вже не зможе відняти.

Тихий низький голос Келя лунав у напівтемряві спальні мов глибокий оксамитовий гул, заколисуючи не лише маленького Аміра, а й усю нічну тишу замку. Лицар повільно міряв кроками килим, дбайливо притискаючи синця до своїх широких грудей. Малюк нарешті заплющив очі, солодко посмикуючи носком уві сні, і його важке, ритмічне дихання свідчило про те, що хлопчик поринув у глибокий сон.