Розділ 46: Світло нової світанкової доби

Минуло два тижні з дня, коли перший крик маленького Аміра сповістив про народження нового життя в стінах старовинного маєтку. Дні пролітали у спокійній, дивовижній метушні, сповненій ніжних турбот, тихих колискових і солодощів першого материнства.

Ранок видався сонячним і теплим. Прохолодний солоний бриз ледь відчутно колихав тонкі волошкові гардини на балконі.

Вікі сиділа в глибокому кріслі, вбрана у вільну сукню з м'якого білого шовку. Вона значно оговталася після пологів: на її щоках грав здоровий рум'янець, а в сіро-зелених очах сяяла глибока, материнська спокійна впевненість. На її колінах, сповитий у легке батистове мереживо, солодко спав Амір. Хлопчик уже трохи округлився, його щічки налилися ніжним рожевим кольором, а пушок на голівці ставав дедалі густішим.

Поруч із кріслом, поклавши масивну голову на килим, вартував Гром. Пес вважав своїм прямим обов'язком не відходити від маленького господаря ні на крок.

Двері спальні тихо прочинилися, і на порозі з'явився Кель. Замість важкої броні на ньому була проста темно-синя лляна сорочка з розстебнутим коміром. Побачивши дружину із сином, обличчя суворого лицаря миттєво осяялося найтеплішою посмішкою.

— Як почуваються мої найдорожчі? — тихо запитав Кель, підходячи та стаючи на одне коліно біля крісла.

— Ми чудово, — з посмішкою відповіла Вікі, простягаючи йому вільну руку. — Амір щойно покуштував молока й вирішив, що час для ранкового сну. Ти вже закінчив справи з гарнізоном?

— На сьогодні я передав командування капітану, — запевнив Кель, дбайливо цілуючи її пальці, а потім обережно торкаючись вустами крихітної лобової кісточки сина. — Сьогодні особливий день. Дядько-Імператор та Дамен збираються вирушати назад до столиці. Вони чекають на нас у нижньому саду, щоб попрощатися.

Вікі трохи здивовано підвела брови: — Уже вирушають?

— Державні справи не чекають, сонце. Дядько й так затримався довше, ніж планував, аби переконатися, що ти й малюк у повній безпеці.

Через пів години, дбайливо загорнувши Аміра в теплий плед, Кель та Вікі повільно спустилися до сонячного саду. На дівчині був зручний прогулянковий плащ, а Кель обережно обіймав її за талію, підтримуючи на кожному кроці.

Біля мармурового фонтана їх чекали Імператор та Дамен Восс у супроводі особистої гвардії. Побачивши молоду сім'ю, монарх зробив крок назустріч.

— Леді Вікі, ти виглядаєш чудово, — поважно мовив Імператор, але в його очах палала щира дядьківська теплота. — А цей маленький лорд, схоже, почувається справжнім господарем маєтку.

— Дякую за все, Ваша Величність, — м'яко відповіла Вікі, злегка вклонившись. — За вашу турботу та підтримку.

Дамен Восс підійшов ближче. Його погляд зупинився на Амірі, який у цей момент розплющив свої глибокі, темно-сині очка й кумедно потягнувся.

— Рости міцним і сильним, маленький Аміре, — тихо мовив Дамен, піднісши руку й дбайливо торкнувшись пальцем крихітного кулачка хлопчика. Потім він звів очі на Келя та Вікі: — Дякую вам за гостинність. І за те, що подарували цьому дому справжній мир.

— Бережіть себе, Дамене, — щиро відповіла Вікі.

Після коротких, але сповнених взаємної поваги прощань, імператорський кортеж повільно виїхав за важку браму маєтку.

Кель, Вікі та маленький Амір залишилися на терасі, спостерігаючи, як вершники зникають за зеленими пагорбами. Поруч поважно всівся Гром, помахуючи хвостом.

Кель обняв дружину за плечі, притягуючи її разом із сином до своїх міцних грудей. Навколо панувала тиша, порушувана лише шелестом листя й ніжним шумом хвиль.

Вони пройшли крізь страх, сумніви та випробування, щоб нарешті знайти свій дім, свій спокій і своє безмежне, непохитне щастя.

Сонячне проміння грало на білосніжних мармурових плитах тераси. Коли останній вершник імператорського кортежу зник за зеленим поворотним пагорбом, над маєтком запанувала особлива, глибока тиша. Це була не та тривожна мовчанка, що передує бурі, а довгоочікуваний спокій дому, у якому оселилося справжнє щастя.

Кель не поспішав повертатися до замку. Він міцніше пригорнув Вікі до себе, уткнувшись носом у її пахуче, м'яке волосся.

— Нарешті ми самі, — тихо прошепотів лицар, відчуваючи, як спадає останнє напруження цих тижнів. — Жодних гостей, жодних державних розмов, жодних тривог.

Вікі м'яко посміхнулася, спираючись спиною на його широкі груди й спостерігаючи, як маленький Амір на її руках солодко мружиться від теплого морського вітерця. Хлопчик тихо попискував уві сні, міцно вчепившись крихітними пальчиками в мереживний край кашемірового пледа.

— Здається, наш маленький лорд теж оцінив тишу, — з ніжністю мовила дівчина, переводячи погляд на чоловіка. — Кель... подивись на нього. Він щойно розплющував очі. Мені здається, вони стають так само блакитними, як у тебе.

Кель повільно опустився на бамбукову лаву під розлогим кущем квітучого мигдалю й дбайливо потягнув Вікі до себе на коліна. Він із німим захопленням перевів погляд на сина.

— Якщо він успадкує твій розум, твоє добре серце та моє прагнення тебе захищати — він стане найкращою людиною на землі, — промовив Кель, просунувши свій великий палець у крихітну долоньку Аміра. Малюк інстинктивно, з дивовижною для немовляти силою, стиснув його.

Лицар стиха засміявся, і в його очах спалахнули сльози гордості: — Ого, а хватка у нього справді воїнська!

Гром, який увесь цей час поважно крокував поруч, згорнувся калачиком просто біля їхніх ніг, поклавши важке підборіддя на чоботи Келя. Пес задоволено зітхнув, ніби остаточно підтверджуючи: фортеця під надійною охороною, усе на своїх місцях.

— Ну що, леді Валлен, — Кель ніжно торкнувся губами її розпашілої щоки, а потім опустив поцілунок на чутливі, налиті молоком груди дружини, які легенько здіймалися під шовком сукні. — Які будуть ваші накази на це мирне майбутнє?

Вікі прихилила голову до його шиї, вдихаючи рідний запах шкіри, морського вітру й тонкого аромату мигдалю.