Розділ 45: Перше знайомство та батьківська гордість

Спальня була огорнута м'якою, теплою напівтемрявою. За вікном уже запала глибока зоряна ніч, і лише шум морського прибою та тихий тріскіт свічок порушували спокій кімнати. Повітря пахло свіжою м'ятою, материнським молоком та затишком.

Вікі лежала на високих подушках, знесилена, але безмежно щаслива. На її оголених, пишних грудях, прикритий м'яким кашеміровим пледом, солодко спав маленький Амір. Крихітний кулачок хлопчика міцно вчепився в шовкову сорочку матері, а носик кумедно зморщувався уві сні.

Кель не відходив від них ні на крок. Знявши важке вбрання й залишившись лише в тонкій сорочці, він сидів на краю ліжка, з молитовним трепетом спостерігаючи за кожним подихом свого сина. Його велика, посічена шрамами долоня дбайливо прикривала спинку малюка, захищаючи від будь-якого протягу.

— Він такий маленький... — тихо, з невимовною ніжністю прошепотів Кель, цілуючи Вікі у вологу скроню. — Я й уявити не міг, що можна відчувати таку безумовну, всеохоплюючу любов до цієї крихітної істоти.

— Він має твоє підборіддя, Кель, — м'яко усміхнулася Вікі, дбайливо погладжуючи пушок темного волосся на голівці сина. — І, здається, таку ж непохитну волю. Ти чув, як він вимогливо кричав?

Кель тихо, щиро засміявся, і в його блакитних очах відбилося сяйво свічок:

— Справжній Валлен.

У цей момент у двері тихо й обережно постукали. Після дозволу Келя до спальні повільно увійшов Імператор, а за ним, тримаючи крок, наближався Дамен Восс. Обидва чоловіки змінили пишне вбрання на простіші камзоли, але на їхніх обличчях читалося глибоке хвилювання.

— Ми не завадимо? — стиха запитав Імператор, підходячи ближе до ліжка.

— Ні, Ваша Величність, заходьте, — м'яко відповіла Вікі, трохи поправляючи плед, щоб гості могли побачити новонародженого.

Імператор нахилився над малюком. Його суворе обличчя володаря в одну мить розм'якшилося, а на вустах з'явилася тепла, дідусева посмішка.

— Амір Валлен... — поважно мовив монарх, торкаючись кінчиком пальця крихітної долоньки малюка. — Продовжувач славетного роду. Ти подарувала цій Імперії велике майбутнє, Вікі.

Дамен Восс зупинився поруч із Келем. Його погляд упав на колишню дружину — сяючу, розквітлу в материнстві — і на маленького спадкоємця. У його очах більше не було й краплі минулого болю чи заздрощів, лише щира повага й мир.

— Вітаю тебе, Кель. Вітаю, Вікі, — глибоким, але тихим голосом мовив Дамен, злегка схиливши голову. — Він ростиме під захистом найкращого батька й найсильнішої матері.

Пес Гром, який досі лежав біля підніжжя ліжка, повільно підвівся, підійшов до гостей і, переконавшись, що ніхто не загрожує малюкові, обережно поклав морду на край ковдри, тихо сопучи поруч із крихітними ніжками Аміра.

Коли гості, висловивши свої найтепліші побажання, тихо залишили спальню, Кель знову пригорнув Вікі та сина до своїх грудей.

— Тепер наша родина повна, — прошепотіла Вікі, заплющуючи очі під захистом його міцних обіймів.

— І я берегтиму вас до останнього подиху, — тихесенько відповів Кель, опускаючи поцілунок на голівку сина й вуста своєї коханої дружини.

Ніч повільно поступалася місцем першим передсвітанковим сутінкам. За вікном море поступово змінювало свій темний колір на ніжний перламутрово-рожевий, а птахи в саду лише починали виводити перші несміливі рулади.

Маленький Амір поворухнувся на грудях у Вікі, кумедно зморщив носик і видав дрібненьке, вимогливе попискування. Природа брала своє: хлопчик зголоднів.

— Ну що, мій маленький лорде? — з невимовною ніжністю мовила Вікі, дбайливо підтримуючи голівку сина.

Вона обережно допомогла малюкові прикластися до своїх налитих, важких грудей. Амір миттєво інстинктивно вхопився губками й почав жадібно та ритмічно пити тепле материнське молоко. На обличчі дівчини спалахнув легкий рум'янець від нового, незвичного відчуття глибокої материнської відповідності та полегшення, яке приносила ця мить.

Кель, який ні на хвилину не заплющив очей, із німим захопленням спостерігав за цим таїнством. Він присунувся ближче, підклавши під спину Вікі ще одну м'яку подушку, і обережно обняв її за плечі, захищаючи від прохолодного ранкового повітря.

— Я дивився б на вас вічність, — прошепотів лицар, припадаючи губами до її скроні. — Ти так природно й красиво це робиш...

— Це дивовижно, Кель, — тихо відповіла Вікі, не зводячи очей із сина, який задоволено причмокував, напиваючись досхочу. — Ще вчора він був усередині мене, а зараз... він тут, у наших руках.

Коли малюк, наївшись, розслабився й знову солодким сном заснув, затиснувши в кулачку край її сорочки, Кель дбайливо взяв сина на руки. Він підніс його до своїх грудей, колихаючи з дивовижною для кремезного воїна спритністю й обережністю.

— Ходи до тата, маленький Аміре... Дай мамі трішки відпочити, — шепотів Кель, повільно міряючи кроками кімнату.

Маленький хлопчик солодко спав на його широких, надійних грудях, а лицар, дивлячись на синє море за вікном і на свою кохану дружину, яка нарешті поринала в глибокий, спокійний сон, відчував: відтепер усе його життя, увесь його меч і вся його честь належать лише цим двом найдорожчим істотам у світі.