Розділ 44: Подих майбутнього шторму

День видався сонячним і прохолодним. Солоний морський вітер легко розганяв білосніжні хмари над узбережжям, а з внутрішнього подвір’я маєтку доносилися ритмічні, чіткі звуки — брязкіт сталі, тупі удари тренувальних щитів та гучні, суворі команди.

Кель був на плацу. Разом із кращими лицарями південного гарнізону він проводив щоденне тренування. На ньому була важка шкіряна куртка з металевими накладками, волосся змокріло від поту, а в блакитних очах палав бойовий азарт. Проте навіть у запалі поєдинку його погляд час від часу мимоволі повертався до високих вікон другого поверху замку — туди, де спочивала його кохана.

Дев’ятий місяць добігав кінця. Лікар казав, що перейми можуть початися в будь-який день, і Кель хоч і підтримував форму гарнізону, усередині постійно перебував у натягнутому, мов струна, очікуванні.

А в цей самий час у просторій, залитій сонцем спальні панувала цілковита тиша та солодкий затишок.

Вікі зручно вмостилася у великому м’якому кріслі біля відчиненого балкона, звідки відкривався краєвид на синє море та тренувальний плац. На ній була легка, вільна шовкова сукня волошкового кольору, що м’яко облягала її величезний, кругленький живіт і важкі, налиті молоком груди.

Дівчина з великим апетитом їла соковиті солодкі персики зі срібної вази, що стояла на столику поруч. Соковита м’якоть танула на губах, а Вікі з ніжною посмішкою час від часу витирала підборіддя батистовою хусточкою.

Біля її ніг, прямо на м'якому килимі, розпластався Гром. Величезний вовкодав ліниво помахував хвостом і не зводив своїх розумних, карих очей із рук господині. Кожного разу, коли Вікі відкушувала новий шматок, пес видавав тихий, кумедний сопучий звук, випрошуючи й собі ласощі.

— Ну добре, добре, крайній шматочок — і все, — з ніжним сміхом прошепотіла Вікі, відламуючи м'яку скибочку персика й обережно даючи її псу з долоні.

Гром аккуратно, майже не торкаючись її пальців зубами, злизав фрукт, проковтнув і задоволено поклав свою важку, кудлату морду прямо на коліна дівчини — акуратно, поряд із її животом.

— Бачиш, який твій тато старанний? — м’яко промовила Вікі, опустивши одну долоню на загривок пса, а іншу — на свій живіт. Вона спостерігала за високою постать Келя на подвір'ї, як той одним влучним ударом відкинув меч противника. — Він дуже хвилюється за нас.

У цей момент малюк всередині міцно й відчутно штовхнувся — так, що живіт узявся виразною хвилею.

Вікі раптово застигла. Посмішка на її обличчі трохи згасла, а дихання перехопило. Це був не звичайний рух чи поштовх дитини. Внизу живота прокотилася незнайома, тягнуча й важка хвиля болю, яка віддала в поперек.

Дівчина мимоволі випустила з рук кісточку від персика. Вона притиснула долоні до живота, повільно й глибоко видихаючи, як навчав лікар.

Пес Гром миттєво відчув зміну в її стані. Його вуха нахопилися, він підхопився з килима, тривожно подивився Вікі в обличчя й тихесенько, глухо скавучав.

Хвиля болю повільно відступила, залишаючи по собі лише легке тремтіння у тілі. Вікі зробила глибокий вдих, витираючи чоло. Вона подивилася на сонячний день за вікном, потім на тренувальний плац, де Кель саме витирав піт з обличчя, і тихо, з острахом та невимовним щастям прошепотіла:

— Здається... починається.

Вікі повільно, з важкістю спробувала встати з крісла, аби покликати Марту, але в цю ж секунду всередині щось гаряче й різке тріснуло.

Прямо на світлий килим пролилися прозорі навколоплідні води. Одразу ж за цим її тіло накрила така потужна, роздираюча хвиля болю, що дівчина не втрималася на ногах і зі здавленим зойком присіла на підлогу, міцно охоплюючи руками свій важкий живіт.

— Боляче... — збивчасто, крізь сльози пробормотала вона, відчуваючи, як піт миттєво виступає на чолі. Потім подивилася на схвильованого пса й з останніх сил прошепотіла: — Гром... приведи Келя...

Вовкодав ніби тільки цього й чекав. Його карі очі спалахнули розумінням. Пес гаркнув, розвернувся й стрімкою тінню вискочив зі спальні, гучно тупочучи лапами по дерев'яних сходах та коридорах замку.

На тренувальному плаці в цей час запанувала коротка пауза. Кель саме слухав доповідь одного з офіцерів, спираючись на дерев'яний меч, коли з бічних дверей маєтку пулею вискочив Гром.

Пес не просто гавкав — він з розгону підбіг до Келя й міцно, але обережно стиснув зубами щільну тканину його штанів біля коліна.

— Гром?! Ти що робиш?! — здивовано вигукнув один із лицарів, схопившись за руків'я меча.

Усі присутні на плаці застигли від несподіванки. Проте пес не виявляв жодної агресії — він відхилявся назад, упершись лапами в пісок, і з силою тягнув Келя в бік входу до замку, видаючи вимогливе, відчайдушне скавучання.

Кель на секунду застиг, а потім його обличчя миттєво зблідло. Дерев'яний меч зі стуком випав із його рук прямо в пил.

— Вікі... — з жахом і полегшенням прошепотів лицар, зрозумівши все без слів.

Не чекаючи більше ні секунди, Кель рванув з місця, на ходу відпихаючи здивованих офіцерів. Пес випередив його, показуючи дорогу.

— Лікаря! Негайно кличте лікаря й Марту! — перекриваючи шум на плаці, віддано закричав Кель на бігу, прориваючись крізь важкі дубові двері замку й збиваючи подих на крутих сходах.

Кель долав сходи через дві сходинки, серце гупало в скронях мов бойовий молот. Гром нісся попереду, гучно гавкаючи й вказуючи шлях до спальні.

Уриваючись до кімнати, лицар застиг на порозі. Побачене змусило його дівочу ніжність і лицарську витримку змішатися в єдиний потік гострого, гарячого страху. Вікі сиділа на підлозі біля крісла, міцно обхопивши свій круглий живіт. Її шовкова волошкова сукня була промокла від навколоплідних вод, русяве волосся прилипло до розпашілого, вкритого краплями поту чола, а дрібне тремтіння било все тіло.

— Вікі! — Кель в один стрибок опинився поруч і впав перед нею на коліна, зовсім не дбаючи про пил чи вологу на килимі.