Розділ 43: На порозі дива

З початком дев’ятого місяця вагітності час у маєтку ніби сповільнив свій перебіг, наповнившись трепетним, затамованим очікуванням. Настала справжня розкішна весна. За вікном на повну силу цвів мигдаль і дика вишня, а тепле південне сонце щедро заливало сяйвом кімнати старовинного замку.

Вікі змінилася дивовижним чином. Її животик став зовсім великим, важким і бездоганно округлим — маленька фортеця, у якій Амір або Амелія вже готувалися до виходу у світ. Вона пересувалася повільно й велично, дбайливо підтримуючи живіт долонями, а її постать набула тієї особливої, стиглої материнської краси, від якої Кель просто не міг відвести очей.

Природа готувала Вікі до майбутнього материнства з усією щедрістю: її груди значно збільшилися, налившись важким першим молоком, через що навіть найвільніші шовкові сукні тепер сиділи на ній зовсім інакше, підкреслюючи пишні, спокусливі форми.

Одного теплого ранку Вікі сиділа перед великим дзеркалом у спальні. Вона повільно розчісувала густе волосся, спостерігаючи за своїм відображенням. На ній була лише тонка, напівпрозора білосніжна сорочка з глибоким вирізом. Дівчина торкнулася своїх налитих грудей, відчуваючи чутливість і легке розпирання, а потім опустила долоні на величезний животик.

У цей момент до кімнати тихо зайшов Кель. На ньому не було парадного камзола чи обладунків — лише легка лляна сорочка. Побачивши дружину, лицар застиг на порозі. У його блакитних очах спалахнув цілий океан почуттів: безмежна ніжність, захоплення і глибоке, майже молитовне шанування.

Він підійшов ззаду, м’яко поклав руки на її оголені плечі й припав губами до ніжного вигину шиї.

— Ти неймовірна, Вікі... — тихо, з пристрасним хрипом у голосі прошепотів Кель, дивившись на її відображення у дзеркалі. — Найкрасивіша жінка в усьому світі.

Вікі трохи зніяковіла від його палаючого погляду, забарвившись ніжним рум'янцем, але посміхнулася й відкинула голову йому на груди:

— Я стала такою великою, Кель... Мені вже важко навіть дихати, а сукні доводиться перешивати щотижня.

Кель повільно опустив долоні нижче, охоплюючи її важкі, налиті молока груди через тонку тканину сорочки, а потім дбайливо перевів руки на її кругленький животик, міцно й надійно притискаючи Вікі до себе.

— Ти наповнена життям, моє сонце, — промовив він, цілуючи її у скроню. — Твоє тіло ростить нашу дитину. Для мене ти зараз сяєш так, як не сяє жодна корона у світі. Кожен твій вигин, кожен подих — це моє щастя.

Малюк усередині, ніби реагуючи на низький оксамитовий голос батька та тепло його великих долонь, повільно перекотився, змусивши животик кумедно змінити форму.

Вікі стиха зойкнула й засміялася, накриваючи руки чоловіка своїми пальчиками:

— Здається, Амір чи Амелія повністю з тобою згодні... Хтось там уже геть розбушувався й вимагає уваги.

Кель легко підхопив її на руки — роблячи це надзвичайно обережно, зважаючи на її стан — і переніс на широке ліжко, вкрите м'якими шовковими простирадлами. Ввін влігся поруч, цілуючи її розпашілі щоки, шию та важкі груди, а потім опустив обличчя до самого живота, тихо шепочучи малюку свої вечірні та ранкові обіцянки.

Усі приготування були завершені: дитяча кімната чекала, Марта підготувала найкращу пелюшкову білизну, а лікар мешкав у сусідній крилі маєтку. Попереду залишалися лише лічені дні — дні, сповнені солодким, хвилюючим очікуванням першого крику їхньої довгоочікуваної дитини.

Післяобідній час приніс із собою легку весняну млость. Сонячне проміння, що пробивалося крізь напівпрозорі гардини, креслило на підлозі спальні золотаві смуги.

Вікі напівлежала на гірці шовкових подушок, трохи важко дихаючи. На дев'ятому місяці кожен рух вимагав зусиль, а налиті груди та важкий, бездоганно круглий живіт створювали відчуття приємного, але відчутного тягаря. Вона заплющила очі, слухаючи, як за вікном тихо розмірено шумить море.

Кель, який досі не відходив від неї ні на крок, дбайливо приніс кришталевий келих із прохолодною джерельною водою, настояною на м'яті та листі суниці.

— Випий трохи, моє сонце, — м'яко мовив лицар, сідаючи на край ліжка й обережно підтримуючи її під спину, щоб їй було зручніше пити.

Вікі зробила кілька ковтків і з полегшенням видихнула, притулившись щокою до його сухожиллястої, теплої руки.

— Кель... а тобі не страшно? — раптом тихо запитала вона, підвівши на нього свої сіро-зелені очі, у яких мигнула легка дівоча тривога. — День уже так близько. Що, як я не впораюся? Що, як щось піде не так?

Лицар вибив келих на нічний столик і взяв її маленьку, трохи набряклу долоню у свої обидві руки. Його блакитні очі палали такою впевненістю й глибинною любов'ю, що всі сумніви Вікі миттєво почали танути.

— Ти впораєшся, Вікі. Ти найсильніша й найдивовижніша жінка з усіх, кого я знаю, — переконливо й пронизливо мовив він, цілуючи її пальчики. — А я буду поруч. Я триматиму тебе за руку щосекунди, віддам тобі свою силу й захищу від будь-якого болю, який тільки зможу забрати. Наш Амір чи Амелія прийде у цей світ у любові й безпеці. Присягаюся тобі.

Його слова подіяли мов цілющий бальзам. Вікі посміхнулася, відчуваючи, як тривога остаточно залишає її серце.

У цей момент Гром, який лежав на килимі, раптом підняв свою масивну голову, наставив вуха й тихо, здивовано поскрипів. Пес підвівся, підійшов до ліжка й обережно, майбутньо настільки, наскільки це було можливо для гігантського вовкодава, поклав свою важку морду прямо на край покривала, біля самого живота Вікі.

Малюк всередині негайно відповів — животик виразно здригнувся від відчутного поштовху, ніби вітаючи чотириногого друга.

— Бачиш? — засміявся Кель, дбайливо погладивши пса по загривку, а потім перевівши руку на живіт дружини. — Навіть Гром знає, що все буде добре. У нашого малюка вже є ціла армія захисників.

— Мабуть, ти правий... — м'яко прошепотіла Вікі, відчуваючи, як солодкувата втома знову заколисує її.