Розділ 40: Тривожне зникнення

Весільне свято вирувало на повну силу. Дзвін келихів, сміх і звуки струнного квартету заповнили розкішно прикрашений сад біля моря. Кель, сяючи від щастя, стояв біля високого столу, занурений у поважну розмову з Імператором. Монарх із батьківською гордістю ділився порадами щодо виховання майбутнього спадкоємця, а інші дворяни один за одним підходили, аби особисто привітати молодят і висловити свою повагу новоспеченому чоловікові.

— Ти знайшов своє справжнє щастя, Кель, — м'яко мовив Імператор, піднімаючи келих. — Бережи його так само віддано, як бережеш цей край.

— Завжди, Ваша Величність, — непохитно відповів лицар, посміхаючись.

Проте за кілька хвилин, коли чергова хвиля вітань трохи вщухла, Кель звично повернув голову вбік, щоб знайти поглядом свою кохану. Його серце миттєво зробило болісний стрибок.

Крісла з м'якими подушками, де ще хвилину тому відпочивала Вікі, пустувало. На столику поруч залишився лише її розшитий золотом весільний віяло й наполовину з'їдений соковитий персик.

Кель напружено озирнувся довкола. Серед танцюючих пар, гостей і слуг із тацями білосніжної сукні Вікі ніде не було видно. Вона відійшла, нікому нічого не сказавши, і просто зникла з погляду абсолютно всіх.

— Вікі?.. — стиха прошепотів Кель, відчуваючи, як раптовий холод пробіг вздовж хребта.

Спочатку він переконав себе, що вона просто втомилася й пішла до маєтку трохи відпочити або шукає Марту. Але швидкий опит прислуги й варти біля входу до будинку дав тривожний результат: ніхто з них не бачив, куди йшла леді Валлен.

— Де моя дружина? — уже суворішим, громовим голосом запитав Кель у начальника варти.

— Пане заступнику, вона не проходила крізь головні двері, — розгублено відповів той. — Ми стежили за кожним кроком.

Тривога, що миттєво охопила Келя, передалася й іншим. За декілька секунд розмова біля столу Імператора затихла. Навіть Дамен Восс, відчувши раптову зміну в поведінці лицаря, відклав келих і зібрано зробив крок уперед, його погляд миттєво став суворим і уважним.

Вікі — на сьомому місяці вагітності, у важкій весільній сукні — просто не могла непомітно вийти за межі території. Але її не було ані в саду, ані біля бенкетних столів, ані в каплиці.

Кель відчув, як пальці самі собою стиснулися в кулаки, а блакитні очі спалахнули небезпечним, захисним вогнем. Свято в одну мить розчинилося, поступаючись місцем глухій, важкій паніці: куди могла подітися його вагітна дружина в найщасливіший день їхнього життя?

Паніка охопила маєток за лічені хвилини. Гучна музика стихла, танці припинилися, а весільне свято перетворилося на масштабну пошукову операцію.

Кель біг коридорами замку, збиваючи подих і з люттю вклинюючись у кожні зачинені двері.

— Вікі! Вікі! — лунав його відчайдушний, громовий голос під важкими склепіннями.

Але дім мовчав. В її спальні панувала тиша, у дитячій кімнаті лише пахло свіжою фарбою та дубом, навіть у підвалах і кухонних приміщеннях її не було. Марта, плачучи та заламуючи руки, божилася, що леді не проходила повз неї.

Офіцери й варта обстежили кожен куток: — У конюшні її немає! Усі коні на місці, конюхи нікого не бачили! — У саду чисто! Дорога до головної брами під постійним наглядом — вона не виходила за межі маєтку! — У її улюбленому альтанці біля кручі теж порожньо!

Кель вибіг на високе ґанок, важко дихаючи. Його весільний камзол був розстебнутий, білосніжні манжети прикривав пил, а в блакитних очах палав справжній жах. Вона на сьомому місяці вагітності! Вона не могла піти далеко пішки, їй потрібен був відпочинок, їй не можна було перечеплюватися чи бігати!

До нього швидким, карбувальним кроком підійшов Дамен Восс. Його обличчя було суворим, мов зіра.

— Кель, опануй себе! Паніка нам не допоможе, — різко мовив Дамен, оглядаючи подвір'я поглядом досвідченого стратега. — Вона не могла провалитися крізь землю. Якщо її немає в будинку, у конюшні та в саду — значить, вона або пішла туди, куди ніхто не здогадується зазирнути, або їй знадобилася допомога.

— Вона моя дружина, Дамене! Вона носить мою дитину! — з болем вигукнув Кель, стискаючи кулаки до білизни кісточок. — Якщо з нею щось сталося... якщо це чийсь напад...

— Нападу не було, — перебив його Імператор, який підійшов у супроводі особистої охорони. Монарх був блідим, але зберігав холодну витримку. — Варта на вежах не подавала сигналів. Всі пости цілі. Вона пішла сама. Вона щось побачила або згадала.

Раптом Кель застиг. Його погляд упав на стежку, що вела геть від пишного саду — вузьку, майже непомітну стежину, вкриту дикими камінням і кущами шипшини, яка спускалася вниз, до давніх морських ґротів і таємного підземного ходу, про який знали лише господарі маєтку... і про який він колись мимохідь розповідав Вікі.

Кель подивився на мокру від ранкового бризу землю біля початку стежки й помітив маленький, ледь помітний відбиток витонченого весільного черевичка та край відірваної білої шовкової стрічки на кущі.

— Вона біля моря... — приглушено мовив Кель, відчуваючи, як серце стиснулося від крижаного передчуття. — Вона спустилася до скель!

Не чекаючи нікого, лицар кинувся вперед по слизькому камінню, а за ним, не відстаючи ані на крок, рушили Дамен та варта.

Стірімка стежка збігала вниз до самого урізу води, де важкі хвилі з гуркотом розбивалися об слизьке, гостре каміння. Сліди весільних черевичків губилися вже за кілька метрів — волога галька та дикий пісок не зберігали відбитків, а солоний морський вітер нещадно замітав будь-які сліди.

Кель кинувся до темноти ґроту, розриваючи руками колючі кущі шипшини.

— Вікі! — його голос, сповнений нелюдського болю й розпачу, перекривав шум штормового моря. — Вікі, відгукнися!

Дамен Восс та вартові прочесали кожен сантиметр підземного ходу, оглянули кожну ущелину між скелями й обстежили весь берег на милю довкола. Нічого. Жодного відрізка білого шовку, жодної втраченої квітки з її зачіски, жодного відбитку. Море мовчало, залишаючи по собі лише холодні бризки.