Розділ 37: Примхи леді та солодкі клопоти

Перші місяці вагітності перетворили затишний маєток на південному узбережжі на справжній вулик, де все крутилося навколо комфорту й найменших бажань майбутньої матусі. Осінь повільно поступалася місцем м'якій південній зимі, але для Вікі цей час пролітав мов у казці — спокійно, затишно й безтурботно.

Щоправда, для Келя та всієї прислуги замку ці місяці стали справжнім випробуванням на витривалість і винахідливість.

Малюк під серцем Вікі виявився неабияким бешкетником із надзвичайно вередливим смаком. Примхи леді з'являлися зненацька, раптово й не підкорялися жодній логіці.

Одного вечора, коли над морем уже заходила ніч, а в каміні тріщали дрова, Вікі раптом відклала книжку, тяжко зітхнула й окинула Келя тужливим, сповненим сліз поглядом. Лицар, який саме переглядав звіт гарнізону, миттєво відклав папери й підхопився на ноги:

— Що сталося, моє сонце? Тобі зле? Покликати лікаря?

— Ні, Кель... — пригнічено мовила Вікі, закусивши губу. — Мені терміново потрібні солоні огірки. Але обов'язково з медом і сушеними пелюстками троянд.

Кель на мить застиг із відкритим ротом. Втім, вже за хвилину Марта й кухар на кухні перевертали всі запаси підвалів, аби дістати бажане. А коли через пів години лицар особисто приніс їй тарілку з цією дивовижною стравою, Вікі, відкусивши один маленький шматочок, раптом скривилася й здивовано запитала:

— А навіщо ти мені це приніс? Я ж казала, що хочу смажених карасів у сметані!

Кель лише тихо засміявся, дбайливо цілуючи її в чоло й покірно відправляючи слуг за рибою. За ці місяці він навчився сприймати будь-які її забаганки з неймовірною ніжністю та терпінням.

Змінилися не лише її смаки, а й чутливість до звуків та запахів. Старий парфум Келя, яким дівчина раніше так захоплювалася, раптом став для неї «занадто гострим», через що бідному лицарю довелося повністю відмовитися від будь-яких пахощів. А одного ранку Вікі розплакалася просто тому, що сонячний промінь упав на її подушку «надто яскраво й голосно».

Проте, незважаючи на всі ці дрібні примхи, Вікі розквітала на очах. Маленький животик уже почав помітно округлятися, надаючи її постаті особливої, м'якої та граціозної краси. Вона більше не носила важких суконь — лише вільні вбрання з ніжного шовку та оксамиту, які підкреслювали її стан.

Щовечора Кель сідав біля її ніг, клав долоню на її вже помітний живіт і стиха розповідав малюку казки та історії про лицарські подвиги, поки Вікі, гладячи коханого по волоссю, повільно засинала в його міцних, надійних обіймах.

Маєток дихав щастям, чекаючи на головну подію прийдешньої весни.

Окрім смакових витівок та чутливості до найменших дрібниць, у Вікі прокинулася дивовижна, майже нестримна жага до перепланування всього замку.

Одного туманного грудня дівчина повільно прогулювалася коридорами другого поверху й раптом зупинилася біля великої сонячної кімнати з балконом, що виходив прямо на море. Раніше тут зберігалися старовинні обладунки та карти картинної галереї, але Вікі, приклавши пальчик до губ, вирішила остаточно й безповоротно: саме тут має бути дитяча.

— Кель, — мовила вона ввечері з такою суворою й непохитною інтонацією, ніби віддавала наказ цілому війську. — Важкі портьєри треба негайно зняти. Вони надто похмурі! Стіни повинні бути кольору весняного неба, а ліжечко... ліжечко треба вирізати з світлого дуба й прикрасити різьбленими птахами.

— Звісно, моя леді, — з усмішкою погодився Кель.

Вже наступного ранку найкращі теслі та майстри південного краю працювали в кімнаті. Кель особисто контролював кожен цвях і кожну дошку, аби переконатися, що жоден протяг чи шорсткість не загрожуватимуть його майбутньому синові чи донечці.

Та найзворушливішим для лицаря були хвилини, коли Вікі втомлювалася від своїх "командувань". Вона опускалася у глибоке крісло біля вікна, огорталася в пухнастий плед і, поклавши обидві долоні на кругленький животик, тихо спостерігала за тим, як Кель власноруч фарбує деталі дитячої колиски.

В один із таких моментів малюк всередині вперше відчутно й чітко штовхнувся.

Вікі здивовано зойкнула й тихо вигукнула: — Кель! Швидше, підійди сюди!

Лицар миттєво відклав пензель і за кілька секунд опинився поруч, опустившись на коліна біля її крісла. З хвилюванням, якого він не відчував навіть перед найважчими битвами, Кель обережно приклав свою велику, трохи вибруднену в фарбі долоню до її живота.

За мить він відчув виразний, м'який, але впевнений поштовх прямо під своєю долонею.

Блакитні очі суворого воїна засяяли таким невимовним дитячим захопленням і щастям, що Вікі не втрималася й тихо, розчулено засміялася, гладячи його по щоці.

— Він чує тебе, Кель, — прошепотіла вона, занурюючи пальці в його волосся. — Він знає, що його батько поруч.

Кель прихилився чолом до її живота, злегка цілуючи шовк сукні, і з глибокою, непохитною ніжністю відповів:

— Я завжди буду поруч. Ваша варта триватиме вічно, моя леді.