Розділ 36: Батьківське благословення та ранковий спокій

Гучний банкет тривав до глибокої ночі. Дзвін кришталевих келихів, сміх, вітання й сурми варти злилися в єдиний урочистий гомін, який, здавалося, заповнив увесь маєток на південному узбережжі. Проте коли перші промені передсвіткового сонця торкнулися верхівок давніх яблунь у саду, гучність свята поступово вщухла, поступаючись місцем м'якій, заколисуючій тиші.

Імператор і Дамен Восс залишили головну залу одними з останніх. Восс, стримавши своє слово, наодинці віддав шану монарху, подякував Вікі за виявлену довіру й на світанку разом із невеликим ескортом вирушив назад на суворий північний фронт — тепер уже зі спокійною душею та виконаним богом серцем.

У просторому кабінеті на другому поверсі замок знову занурився у затишок.

Вікі сиділа на м'якому оксамитовому дивані біля палаючого каміна. Вона вже змінила важку небесно-блакитну сукню на легке, вільне домашнє вбрання з ніжного шовку. Втомлена, але безмежно щаслива, дівчина спиралася плечем на Келя, який дбайливо загортав її в теплий плед. На невеликому столику поруч усе ще лежала срібна тарілка зі стиглими персиками та гранатами, до яких Вікі час від часу з посмішкою тягнулася.

Двері кабінету стихо прочинилися, і на порозі з'явився Імператор. Без монарших атрибутів, у простому камзолі, він виглядав не як правитель великої держави, а як турботливий дядько, чий рід нарешті знайшов спокій.

— Я знав, що ви ще не спите, — м'яко мовив монарх, підходячи до каміна й опускаючись у крісло навпроти.

Кель збирався підвестися, щоб виявити повагу, але Імператор владно, проте тепло зупинив його рухом руки:

— Сиди, Кель. Сьогодні немає імператорів і підданих. Сьогодні є лише родина.

його погляд перевівся на Вікі, на її рожеві щоки та сяючі очі, а потім опустився на її стан, де під серцем росло нове життя.

— Ти зробила диво, Вікі, — тихо промовив дядько, і в його голосі пробриніла щира, батьківська ніжність. — Ти розвіяла морок, який роками висів над нашим родом. Ти не просто вистояла — ти навчила прощати й любити.

Він підвівся, підійшов до них і поклав свою важку, теплу долоню на голову Вікі, а іншою міцно стиснув плече Келя:

— Я даю вам своє найвище благословення. На ваше одруження, на ваше нове ім'я й на цю дитину. Віднині ніхто й ніколи в цій Імперії не наважиться зазіхнути на ваше щастя.

Вікі розчулено посміхнулася, накриваючи його долоню своєю:

— Дякую, дядечку... За все.

Коли Імператор побажав їм добра й вийшов, залишивши їх удвох, у кімнаті запанувала особлива, майже свята тиша. Перші сонячні промені пробилися крізь важкі портьєри, малюючи золоті смуги на підлозі.

Кель нахилився нижче, обережно поклавши свою велику, загартовану в боях долоню на живіт Вікі, відчуваючи тепло й затишок їхнього спільного світу.

— Ну що, моя майбутня леді? — тихо, з невимовною любов'ю прошепотів він їй у губи. — Тінь Воссів розвіялася. Напереду в нас весілля, нове ім'я й ціле життя.

Вікі заплющила очі, злиючись із ним у ніжному, тривалому поцілунку, і відповіла прямо йому в губи:

— Наше нове життя, Кель... І воно буде найщасливішим.

Сонце повільно піднімалося над морем, заливаючи кабінет теплим рожево-золотим світлом. Ранок вступав у свої права, приносячи із собою легкий штиль і відчуття абсолютної, безтурботної тиші, якої ці стіни не знали вже дуже давно.

Вікі зручніше вмостилася на грудях Келя, слухаючи рівне, спокійне биття його серця. Усі тривоги минулого — втечі, страх, холодні стіни табору й важка присутність Дамена — розчинилися, мов ранковий туман над водою.

— Про що ти думаєш, моє сонце? — стиха запитав Кель, пропускаючи між пальцями її шовковисті пасма волося.

— Про те, як дивно влаштоване життя, — м'яко відповіла Вікі, піднімаючи на нього свої сіро-зелені очі. — Ще кілька місяців тому я чекала лише лиха. Я думала, що моє життя належить не мені, а людям, які звикли вирішувати все силою. А зараз... у мене є ти. Є дядько, який став мені справжнім батьком. І це маленьке диво, яке росте всередині.

Кель ніжно посміхнувся, його блакитні очі сяяли невимовною теплотою. Він опустив руку нижче, знову накриваючи долонею її живіт, і злегка погладив його великим пальцем.

— Ти заслужила це щастя, Вікі. Кожен його день і кожну хвилину. І я присягаюся тобі: поки я дихаю, жодна тінь більше не впаде на твій поріг.

Він трохи відсторонився, дістав із внутрішньої кишені камзола невелику оксамитову коробочку й відкрив її. У світлі ранкового сонця засяяв витончений золотий перстень із рідкісним блакитним сапфіром, що за кольором точно повторював відтінок очей самого Келя.

Вікі затамувала подих.

— Я хотів зробити це ще вчора перед усіма гостями, — тихо мовив лицар, дістаючи каблучку. — Але потім зрозумів, що цей момент має належати лише нам трьом. Леді Вікі... чи згодна ти стати моєю дружиною перед богом і людьми? Не як вимушений крок, а як відповідь серця на серце?

На очах Вікі заблищали сльози радості, але на вустах грала щаслива посмішка. Вона простягнула йому свою тонку ручку:

— Згодна, Кель... Тисячу разів згодна!

Лицар повільно одягнув перстень на її пальчик і знову притягнув дівчину до себе в гарячі, міцні обійми, запечатуючи свою обітницю ніжним, тривалим поцілунком.

У цей момент у двері кабінету тихо, але наполегливо постукали.

— Заходьте, — усміхаючись, відгукнувся Кель, не випускаючи Вікі зі своїх обіймів.

На порозі з'явилася Марта. Служниця тримала в руках велику срібну тацю, на якій парою заходився свіжозаварений трав'яний чай, лежали гарячі булочки з корицею та... величезна тарілка, вщент наповнена новими, тільки-но зібраними в саду свіжими персиками та гранатами.

Побачивши фрукти, Вікі винувато й зніяковіло посміхнулася, а Марта з доброю, материнською усмішкою мовила:

— Доброго ранку, мої любі. Кухар передав, що для нашої майбутньої матусі віднині на кухні завжди буде найсвіжіший врожай.