Розділ 6: Королева у власній фортеці

Наступний тиждень повністю змінив звичний уклад життя у фортеці Восс.

Хол замку, який раніше дихав мовчазним пригніченням, тепер здригався від нової, невидимої сили, що виходила від герцогині. Вікі більше не була тією тихою дівчиною, чию присутність можна було ігнорувати. Вона випромінювала впевненість, а її настрій залишався непохитно піднесеним.

Щоранку вона з'являлася в їдальні чи в галереях у вишуканому вбранні, що ідеально підкреслювало її жіночну фігуру та довге русяве волосся. Коли ж слуги чи аристократи з оточення Дамена намагалися кинути в її бік кілке зауваження, зверхній погляд або глузливу посмішку, Вікі миттєво й філігранно ставила їх на місце. На кожну отруйну фразу вона відповідала оксамитовим голосом, спокійно нагадуючи слугам про їхній обов'язок, дворянам — про їхній статус, а Айві — про її роль звичайного фаворита при легітимній герцогині. Кілька таких холодних, інтелігентних «присаджувань» рознеслися чутками по всьому замку, і незабаром бажаючих перевіряти герцегиню на міцність просто не залишилося.

Айві шаленіла від безсилля, ховаючись за спиною Дамена, але навіть сам Великий герцог більше не намагався вступати з Вікі у відкриті суперечки. Натомість його зелені очі все частіше стежили за кожним рухом дружини з дивною, важкою напругою та неусвідомленою допитливістю.

Але справжньою причиною постійної посмішки Вікі та її квітучого вигляду був зовсім не виграний словесний бій.

Її таємний ритуал тривав.

Східна терраса остаточно перетворилася на її приватне сховище. Вікі знову й знову виходила на високий балкон, ховаючись у тіні масивних кам'яних колон, і таємно спостерігала за тренуваннями гвардії. Її сіро-зелені очі ненаситно шукали високу, статурну постать Келя.

Вона вивчала його щодня: як сонце блікує на його трохи засмаглій шкірі, як смоляно-чорне волосся спадає на чоло, коли він переводить подих, із якою точністю та грацією він тримає меч. Кожен його рух викликав у неї солодкий трепет у грудях, а той перший щирий уклін і яскраво-блакитний погляд, якими вони обмінялися тиждень тому, назавжди закарбувалися в її пам'яті.

Кель теж відчував її присутність. Навіть не піднімаючи голови під час тренувань, він точно знав, коли леді Восс стоїть на галереї. Його рухи ставали ще вивіренішими, плечі — розправленішими, а після закінчення бійок він неодмінно зупинявся біля стійки зі зброєю, на секунду піднімаючи свої блакитні очі вгору, щоб зустрітися з нею коротким, але дивовижно теплим поглядом.

Між ними виникла невидима, німа нитка, яка зв'язувала їх серед усього цього холодного замку.

Вікі відчувала, як її початкова симпатія з кожним днем стає глибшою й палкішою. Вона вже не уявляла свого ранку без цієї таємної гри поглядів. І саме цього тижня дівчина остаточно зрозуміла: час спостережень збоку минув. Вона прагнула більшого.

На тренувальному майданчику нижнього двору панувала особлива, натягнута атмосфера.

Після того випадкового поєдинку між Великим герцогом і Келем минув тиждень, але напруга не спала. Дамен Восс з'являвся на плацу майже щодня. Він більше не брав у руки тренувальну зброю сам, а стояв на високому дерев'яному помості поруч із капітаном гвардії, схрестивши руки на широких грудях і мовчки спостерігаючи за бійцями. Його каштанове волосся злегка роздував прохолодний вітер, а зелені очі, мов у хижого птаха, стежили за кожним рухом лицарів.

Дамен шукав слабкість. Він шукав бодай найменшу похибку в строю, привід зірвати свій важкий темний настрій, який не покидав його відтоді, як Вікі змінила свою поведінку.

Але Кель не давав йому жодного приводу.

Молодий лицар був у самому центрі майданчика. Його лляна сорочка вже наскрізь промокла від поту й липла до широкої, засмаглої спини та міцних плечей. Смоляно-чорне волосся спадало на чоло, але блакитні очі палали абсолютною, непохитною зосередженістю.

Кель відпрацьовував парні випади проти двох досвідчених ветеранів. Дворучний меч у його руках здавався невагомим: він описав срібне коло, глухо відбив важкий удар щита першого противника, зробив блискавичний пірует і зафіксував лезо за міліметр від незахищеної шиї другого.

— Досить! — пролунав сухий, карбувальний голос Дамена з помосту.

Гвардійці зупинилися, важко дихаючи. Кель опустив меч, випростав спину і проведе тильною стороною долоні по чолу, відкидаючи вологе чорне волосся назад.

Дамен повільно спустився з помосту. Його важкі важкі чоботи карбували крок по засипаному піском камінню. Він підійшов до Келя, зупинившись за два кроки. Двоє чоловіків — один досвідчений, загартований кровопролитними війнами герцог, і другий, молодий, повний сили та благородства лицар — застигли один проти одного.

— Твоя техніка стала швидшою, Кель, — промовив Дамен, і в його глибокому голосі прослизнула важка, оцінююча нота. — Але ти надто багато уваги приділяєш захисту. На полі бою перемагає той, хто нападає першим.

Кель злегка схилив голову, зустрівшись із холодним зеленим поглядом герцога своїми пронизливими блакитними очима.

— Нападати першим важливо, милосте, — спокійно й шанобливо відповів Кель. — Але іноді найважчий бій полягає в тому, щоб утримати щит і не віддати ворогу те, що ти зобов'язаний захищати.

Дамен примружився. У цих словах не було зухвалості, але відчувалася сталева внутрішня сила, яку герцог завжди чув у справжніх воїнах.

У цей момент Дамен мимоволі звів очі вгору — на східну террасу, де в тіні кам'яних колон сторіла Вікі у своїй волошковій сукні. Сонячні промені підкреслювали її розкішну фігуру та довге русяве волосся. Вона дивилася вниз, і її сіро-зелені очі сяяли дивовижним, живим світлом.

Дамен знову перевів погляд на Келя. Потім знову на балкони. Усередині Меча Королівства ворухнулося дивне, смутне передчуття — ніби прямо перед його очима зав'язується вузол, який він більше не в змозі контролювати.

Дамен не відвів погляду від терраси. Його зелені очі, зазвичай холодні й розважливі, палали важким, нуртуючим вогнем. Побачивши, як очі Вікі дивляться вниз — із тим самим живим, палким світлом у сіро-зелених очах, якого він від неї не бачив за цілий рік, — всередині Меча Королівства щось боляче й загрозливо похитнулося.