Епілог

     Маленький загін з дванадцяти вершників та одного погонича коней, що сидів на чинному місці критого візка, стояв біля Вогняного мосту – по той бік прірви. На протилежному його боці росло розлоге Дерево. Яке чудове літо цього року! Білі метелики так і пурхають серед гілок. Сідають і, потривожені подихом солоного вітру, зриваються в політ. Здалеку вони здаються білими пелюстками вишні.

     Годі! Вишня давно відцвіла.

     – Дивись, дивись! Ось ще одна! І ще... Е-е-е, Міне-тян, спостерігаючи за метеликами, вдаватися до благочестивих думок легко. У душі завжди панує зворушливий спокій, коли дивишся на щось дивовижне і прекрасне… А ти? Як і раніше, непохитна у своєму намірі покинути храм? – спитав благочестивий Хідеакі, і голомозий Акіяма закивав йому на знак підтримки. Добродушне обличчя останнього виражало занепокоєння. Вбрані у білий одяг, обидва старці нагадували почесну небесну варту в до блиску начищених шоломах. Обступивши молоду особу, вони розпитували її з усією суворістю. – Асукакьо метушливий... Що там робити?

     Всі троє минули червоні торії і зупинилися на краю скелі, з якого раз у раз зривалися птахи; розправивши легкі крила, вони здіймалися вгору, підхоплені теплою повітряною течією.

     Мінеко Ісігава ледве стримувала язик. Серце її тріпотіло від захоплення. Може й вона, як ці птахи, – ось так, униз головою, у самісіньку прірву?! А потім раптом розчепірить пір’я і ляже на небесну хвилю. Піднесеться вгору, а під нею – ціла країна – всі вісім благословенних островів!

     Але ж треба щось відповісти!

     – Не знаю навіть на що поскаржитися, щоб виправдати свою втечу, – похитала головою дівчина. – Мені, справді, дуже соромно. А щодо Асукакьо – у думках я його ніколи не покидала, – і раптом низько вклонилася – та так, що підмела чорними косами всипану галькою доріжку. – Я – невдячна. Але більше залишатись тут не можу. Прошу вас пробачити мені.

     – Ну-ну…, – поважний Хідеакі по-батьківськи потріпав її по плечу. – З сім’єю Ісігава ми в повному розрахунку. Храм отримав неабияку вигоду з твого перебування тут. Пам’ятаю, я дав слово пану голові Дадзьокан опікуватись тобою, поки в цьому є потреба. Але тримати чисту душу в зачині – таких обіцянок  я нікому не давав, – розвів руками молодявий старець. – Ні-ні, у мене немає жодних підстав вважати тебе невдячною. Кожен із нас виконав свою частину угоди, і якщо йдеться про матеріальні цінності, поміж нами немає боржників.

     – А як же мудрі поради, якими ви обдарували мене сповна, і батьківська любов? За них ви не отримували жодної плати, – жартівливо заперечила йому Мінеко.

     – Так... Такий борг одразу не повернути. Але якщо ти його відчуваєш – вважай, половина вже сплачена, – засміявся старий, а Акіяма, що стояв поруч, усміхнувся беззубим ротом. – Краще скажи, де ти збираєшся жити у столиці?

     – З дозволу пана Отомо, я оселюся в його будинку. Але Мінеко називатися не стану, щоб уникнути пересудів. Ніхто не впізнає у мені померлу дочку пана Ісігави, – Хідеакі згідно кивнув. – Пані Саюрі отримала місце придворної музикантки, вам це добре відомо. Вона вчить грі на цисяньціні саму государиню Намі-но хіме. Її Величність просила сестру нагадати у листі, що не забула мене і рада буде побачити. Якщо це правда – о, я впевнена, що це правда! – у мене з’явиться привід передати їй це, – і Мінеко поплескала долонькою по прив’язаній до пояса дорожній сумці, з якої стирчала дерев’яна голівка Тьо. – Чому ви дивитеся на мене з таким осудом? – нахмурилася дівчинка. – Ви думаєте, государині до мене байдуже? А втім, ви маєте рацію... Тоді я знайду спосіб стати їй корисною. Доб’юся місця придворної дами при государині, чого б це не коштувало. Все одно з моїм характером про заміжжя годі й думати…

     Тут Мінеко зітхнула вже зовсім печально, але відкривати  сердечної таємниці святим старцям не стала. Та й навряд чи пан Сога її пам’ятає. Тоді, коли вони бачилися востаннє, вона зуміла справити на нього не найкраще враження.

     «Можливо, назвавшись іншим ім’ям, а не пані Ісігавою, я зумію привернути його увагу…», – сподівалася вона.

     Підставивши мізинець метушливому метелику, Мінеко легко пересадила його на волосся – ніби встромила в шевелюру дорогоцінну шпильку. Ще раз вклонилася, квапливо пробурмотіла слова вдячності, попрощалася і підстрибом помчала  Вогняним мостом – туди, де чекав візок.

     «Старий хитрун! Ти так і не сказав їй про государиню», – дорікнув старому другові Акіяма.

     «Навіщо затьмарювати початок такого блискучого Шляху?», – відчуваючи ніяковість, беззвучно виправдався старець.

     По той бік мосту піднялася сіра хмара дорожнього пилу. День-два, і вона в’їсться в рукави.

     Сяючі перли танцювали навколо Ідзанамі. Покірні силі її зваби, вони то наближалися, то відкочувалися від неї подалі.

     Швидко перебираючи їх пальцями, Намі шукала ту перлину, з якої чувся Голос. Той самий, який їй почувся одного разу біля червоних торій. Той, що вивів її з кімнати і покинув саму в саду Вишневого палацу. Ніжний та серйозний – яким завжди бував Ідзанакі, коли зосереджувався на чомусь особливо для нього  важливому.

     Безпомилково визначивши, звідки виходить принадний звук, Намі спалахнула яскравою іскрою, стиснулася до розміру незримої для очей дещиці і пірнула в невідомий їй світ.

     … Нескінченні рисові поля тягнулися за обрій і там пропадали. Над ними тяжів задушливий  літній вечір. Сухе повітря  присмачували запахи кориці та кардамону – від них дерло в горлі. Великі сірі тварини з товстою шкірою набирали воду з каламутної річки в носи і виливали собі на спини. Боги-люди дбайливо проводили по їхніх опуклих боках кам’яними скребками.

     Накі був тут. Він кликав її, поки вона  бавилася  гарними перлинами-світами, а тепер його голос змовк. Спробуй-но знайди!

     Ховатися Накі мастак. У дитинстві це було їхньою улюбленою забавкою – один ховався, інший шукав. Ідзанамі зітхнула: доведеться заглибитись у зелений ліс і там заглядати під кожну гілку та в кожну нору. У якомусь потайному місці він обов’язково знайдеться.