Розділ 4

Коли ми опиняємось на балконі, на мить я втрачаю свою рішучість.

- Тут метрів чотири висоти, - зауважую. Тим часом Езра легко перестрибує через перила, повиснувши на краю.

– П'ять. Якщо бути точними. Але ти не мусиш боятися. Від балкона до самого низу є плетена пергола для троянд. Нею буде не важко спуститися або піднятися назад. Тільки обережно, не поранься. Уникай шипів. Я спущусь першим, потім підхоплю тебе. Не бійся, якщо падатимеш, я тебе спіймаю, - обіцяє, і я нервово сміюсь.

Так, Езра сильний… Дуже сильний. І він утричі більше за мене, але… Спіймати падаючу людину з висоти п'ять метрів… Нехай мене і менше п'ятдесяти кілограм… Але все ж таки я не пушинка.

Не чекаючи моєї відповіді, Езра швидко сповзає вниз. Робить він це спритно за допомогою одних тільки рук, а потім стрибає на галявину під моїм вікном.

- Ну ж бо! – квапить, коли я застигаю поза рішучістю. - Сестра мого найкращого друга завжди мені здавалася сміливішою, - підбурює, змушуючи мене прийняти швидке рішення.

Езра вважає мене сміливою?

Тоді я не повинна впасти в багнюку обличчям.

Я неохайно перелажу через перила і ставлю ногу на виступ. Руки та дроги тремтять. Серце гуркотить у грудях немов шалене, але я продовжую шлях униз, бо іншого виходу не було. Мене чекав Езра… Що не зробиш заради коханого хлопця… І час із ним.

- Трохи нижче є прут... Лівіше... Ось так, - підбадьорював мене чоловік, поки я повільно рухалася вниз. Потім мою талію обхопили міцні руки і потягли убік. Я відчула ґрунт під ногами і полегшено зітхнула. Езра притиснув мене до себе і розсміявся... І його сміх був таким чарівним. На мить я зависла на ньому немиготливим поглядом. Хлопець помітив це… І завмер. Якийсь час ми так і стояли, дивлячись один одному в очі. А потім я повернулася в дійсність, і перша відвела погляд.

Мені здавалося, що Езра мене зараз поцілує… Я хотіла цього, але не під вікном батьків…

- Де твій байк? - запитала, оглядаючись.

Хлопець винувато глянув на височенний паркан праворуч.

- Там… Але треба подолати ще одну перешкоду.

Мені хотілося розсміятися. Що ж я робила?

Але саме це викликало в мені радість і незабутні відчуття... Декілька перешкод мене не лякали. Мене трохи турбувала втеча.

Що якщо мама знову захоче поговорити та увійде до спальні?

Навіть боюся уявити, що буде…

Ми перелазимо через паркан за допомогою дерева. Спочатку Езра допомагає мені вилізти на огорожу. Потім залазить сам. Після чого легко зістрибує та допомагає злізти мені.

За парканом справді стояв мотоцикл. Величезний чорний звір, що повністю характеризував свого власника. Грубий… Небезпечний… Жахливий…

– Харлей дев'яносто сьомого року, – каже хлопець, перекидаючи свою потужну ногу через байк та розміщуючись за кермом. - Старий, але досить сильний. Одягни і сідай, - додає, простягаючи мені шолом, що висів на кермі.

Я знову застигаю у нерішучості.

- Це безпечно?

Езра дивиться на мене поглядом, в якому миготіли іскорки веселощів.

- Ні… Якщо за кермом буде недоумок. Я серйозно ставлюся до свого життя, а до твого поготів, тому ніколи не хуліганю на дорозі, - запевняє. – Не бійся… Ти звикнеш, – обіцяє.

Що мені залишалося робити. Я знову переборола свій страх. Сіла на мотоцикл, одягла шолом, обхопила хлопця за талію, і ми рушили з місця.

Спочатку я їхала із заплющеними очима, втиснувшись у спину Езри немов лякливе звірятко. Потім трохи звикла та розслабилася. Несміливо розплющивши очі, я побачила повз пропливаючі будинки й машини… Хлопець їхав повільно й обережно. Крім того, постійно питав як я.

Через деякий час ми зупинилися біля якогось будинку, і хлопець у формі офіціанта виніс Езрі пакет. Я зрозуміла що ми під'їхали до заднього двору якогось ресторану чи кафе… Зрозуміти де саме ми були, я не могла оскільки рідко бувала у місті та те, тільки з мамою чи особистим водієм що не відпускав мене від себе ні на крок.

Вивчити місто мені не пощастило. А щодо навчання… Мене вчили вдома. Щодня. Усіх предметів, які могли стати у нагоді дівчинці з хорошої родини. У тому числі й правила етикету, танцям та музики.

Я завжди була надто завантажена, щоб думати про веселощі або закохуватися… Але потім це сталося. І ось я, вперше роблю щось таке, що могло б довести моїх батьків до інфаркту.

Взявши пакети, Езра рушив далі, кудись за місто. Ми їхали довго, близько години, а потім деякий час  піднімалися вгору. А коли зупинилися, то опинилися на високому пагорбі, внизу якого знаходилося все наше містечко.

Хлопець допоміг мені злізти з мотоцикла та зняти шолом. Коли я це зробила і озирнулася, у мене перехопило подих.

Ніч...

На небі повно зірок.

Повний місяць…

А ми на галявині серед дерев далеко від цивілізації, а внизу, біля наших ніг – ціле місто.

- О Боже…, - кинула на видиху. - Тут... Так красиво, - не стрималася. На моїх очах виступили сльози. Сльози радості.