Найвища точка

Розділ 4. Місто на висоті колеса

Андрій

Дощ почався о шостій ранку. Не прогноз, не хмари на обрії, а справжній дощ: рівний, густий, із тим запахом мокрого асфальту, який у цьому місті з’являється двічі на рік і щоразу здається подарунком. Я лежав у ліжку під бабусиним вікном, слухав, як вода б’є по підвіконню, і думав про одне: вона мала рацію.
Я в дощ не вірив. П’ятниця закінчилась зоряним небом і сухим вітром, а прогноз у телефоні обіцяв «без опадів». Але Мира сказала «Буде» так, як говорять про факт, і я зрозумів, що людина, яка рахує оберти колеса, вміє рахувати й небо.
Мама вперше за три тижні мала вихідний і спала на бабусиному дивані, вкрившись сірим пледом. Я лишив записку («Пішов. Повернусь до обіду. Є макарони. А.») й вийшов у дощ у старій куртці, що пахла бабусиною шафою.
Про час ми не домовлялись. Вона сказала «завтра», і я вирішив, що це означає «зранку». До школи я прийшов о восьмій і сховався від дощу під бетонним козирком над головним входом. Вулиця була порожня, тільки з котельні тяг дим, прибитий дощем до землі. Алюмінієва смуга на пандусі блищала мокрим сріблом, і я бачив у ній своє перекошене відображення.
Мира приїхала о восьмій сорок. Спершу я почув скрегіт коліс, а потім побачив її саму: у прозорій накидці з капюшоном, що вкривала її разом із візком, як медузу, яку вивели на прогулянку. Дощ стікав по пластику, і під ним, у світлі пасмурного ранку, її обличчя здавалось зовсім іншим: неприхованим, ніби без звичайної броні.
— Ти рано, — сказала вона.
— Т-ти не сказала, о к-котрій.
— Я сказала «завтра».
— Д-дощ не мій, — відповів я. — Ц-це ти п-передбачила.
Вона змовчала. Але куточок її губ ворухнувся.
Вона розвернулась, відійшла на десять метрів і розігналась. Я стояв біля поручня й не рухався. Колеса стрибнули на профіль, і на секунду, на коротку, страшну секунду, я побачив, як вони ковзнули: передні проскочили на мокрому металі, візок хитнувся. Мира нахилилась уперед, перехопила обід, виправила. Піднялась. На горі зупинилась, а потім спустилась і розвернулась для другого заходу.
— Слизько, — сказала вона. Не скаржилась, а констатувала, як медсестра, що називає температуру.
— Н-наждак, — сказав я. — А-антиковзка с-стрічка. У п-пана Остапа є рулон.
— Запиши.
Я розвів руками: паперу в мене не було. Вона з-під накидки дістала зошит, обгорнутий прозорою плівкою, з наліпкою черепа з жувальної гумки на обкладинці, вирвала сторінку й простягнула мені разом із олівцем. Я встиг помітити на обкладинці напис, виведений чітким рівним почерком: «КАРТА ПЕКЛА».
— Це що? — спитав я.
— Ходімо, — відповіла вона. — Покажу.
— Д-дощ.
— Для цього він і потрібен.
Вона виїхала за ворота, і я пішов поруч, тримаючи парасольку, якої в мене не було, тобто просто йшов під дощем. Вулиця Шевченка в суботу вранці була тихою й блискучою. З пекарні пахло теплим хлібом. Мира їхала так, що я мусив прискорювати крок: не поспішала, а просто знала, куди їде.
Зошит вона розкрила на колінах під накидкою. Усередині було щось на зразок таблиці, виграфленої олівцем із лінійкою: чотири стовпці. «Адреса». «Що не так». «Пекло, від нуля до п’яти». «Дата».
Я рахував рядки. Їх було сорок сім.
— Це ти за ск-кільки р-років?
— За чотири.
— Т-ти все це п-перевіряла с-сама?
— Хтось має, — сказала вона. — Інакше ніхто не знає, що в місті щось не так. Люди з ногами не бачать порогів, вони через них переступають, навіть не помічаючи.
Перша зупинка була біля поліклініки на вулиці Центральній. Я дивився на її пандус і відчував, як у мене всередині повертається щось таке, що я колись відчував на уроках фізики, коли вчитель показував сили на похилій площині.
Пандус був коротким, крутим і зі сходинкою посередині, як тільки хтось начепив на нього плитку, не врахувавши, що колесо не карабкається. Вгорі висів блакитний знак із зображенням візка.
— Рулетку, — сказала Мира.
Я дістав її з кишені, зачепив кінець за нижній край і потяг до верху. Висота: тридцять шість сантиметрів. Довжина: метр вісімдесят.
— Один до п’яти, — сказала вона, рахуючи в голові швидше, ніж я встиг. — Двадцять відсотків. Норма вісім. Це в два з половиною рази крутіше, ніж треба. Туди без двох людей не заїдеш: одна тягне, інша не дає скотитись. А якщо нема нікого?
— Т-то т-ти…
— Тоді я не йду до лікаря, — відповіла вона рівно. — Це п’ять із п’яти. Пиши.
Я записав на аркуші: «Поліклініка. Центральна, 12. Уклон 1:5, висота 36, довжина 180. Пекло: 5». Мої пальці тремтіли, але не від холоду.
Потім була пошта. Двері шістдесят вісім сантиметрів завширшки: візок Мири з руками на обідах займає сімдесят два. «Для маломобільних громадян телефонуйте», було написано на табличці. Номер висів на висоті півтора метра, там, де сягає рука людини на ногах.
— Д-доступно, — сказав я.
— Доступно, — повторила Мира й дістала зі сумки свій довгий металевий захват. Підчепила кнопку виклику, яка була прикручена так високо, що я б сам дотягнувся тільки навшпиньки, і натиснула. Дзвінок пролунав у порожньому коридорі пошти, і за хвилину з-за скла виглянула жінка в синій жилетці.
— Ой, дитинко, — сказала вона. — А чого ж ти не зателефонувала?
— Я телефонувала, — відповіла Мира. — Ви не взяли.
— Так ми ж лише з дев’ятої…
— Тоді б ви повісили це на дев’яту.
Жінка відчинила другу стулку дверей, що давно не відчинялась, і Мира проїхала. Я лишився на порозі, мокрий до нитки, і стояв там, дивлячись на її спину під накидкою. Вона не обернулась.
У магазині «Усе для дому» кнопка виклику висіла на висоті сто шістдесят сантиметрів. Усередині пахло фарбами й мокрим картоном, і Мира, що не потребувала нічого з цього, просто провела рукою по табличці «Доступне середовище» й записала в зошит: «Пекло: 3. Кнопка вище, ніж людина може сягнути. Табличка висить. Кнопка висить. Висить усе».
Я дивився, як вона пише. Її почерк був рівним, як її голос: літери стояли в рядку, як солдати на плацу, нікуди не нахиляючись.
Дощ слабшав, і над містом замість стіни води зависла дрібна мжичка. Біля перехрестя Шевченка й Центральної Мира зупинилась.
— Оце, — сказала вона. — Звідси починається все погане.
Це був той самий світлофор, єдиний у місті, який, як казала Мира, так і не дізнався, що кольори мають змінюватися швидше. Перехід через Центральну тягнувся на сімнадцять метрів: дві смуги, розділові лінії, колійні рейки, що лишились від давно скасованого трамвая. Піші мали зелене світло дев’ять секунд.
— Засікай, — сказала Мира.
Я дістав телефон і відкрив секундомір. Вона ждала, поки загориться зелене. Потім вирвалась із місця, як ракета, вкладаючи в кожен оберт усе плече, усю спину. Я рахував уголос: п’ять, шість, сім. На восьмій секунді вона була на двох третинах дороги. На дев’ятій загорілось червоне. З-за повороту виїхала автівка, і водій, помітивши візок, підняв обидві руки догори так, ніби це допомагало. Мира проїхала перед його бампером із виразом людини, що перетинає ріку.
— Тринадцять і вісім, — сказав я, коли вона вже стояла на тому боці. — Ти н-не встигла.
— Я ніколи не встигаю, — відповіла вона. — Мій рекорд одинадцять і чотири, але для цього потрібна суха погода й попутний вітер. Тут потрібні дев’ятнадцять секунд на людину мого темпу. Дев’ять це для тих, хто ходить.
Я перейшов до неї за наступне зелене, нормальним кроком, за шість секунд, і відчув, що чимось дуже складним і несправедливим я зараз користуюсь, а вона ні.
— Т-ти п-просила їх?
— Шість разів писала до міськради. У мене в зошиті шість відповідей, дві з печаткою.
— А ч-чого ти п-просила?
— Збільшити час на зелене.
— Не світлофор, — сказав я. — Ост-рівець.
Вона повернула до мене голову.
— Що?
— П-посеред д-дороги. Н-невеликий б-бордюр з-зі з’їздом. Т-ти б п-перетинала в д-два етапи: н-на п-першому зеленому, зупинилась, на д-другому ф-фініш. Св-ітлофор п-переналаштовує інженер. Ост-рівець м-можна з-замовити к-комунальникам з-за п-півдня.
— Ти нічого не знаєш про міську раду.
— Н-не знаю. Але к-коли л-ломається к-колесо, я не п-прошу н-нове колесо. Я п-прошу п-підшипник. С-саме той, п-при якому в-воно к-крутиться.
Мира мовчала. Я бачив, як у ній відбувається бій: гордість проти арифметики. Арифметика перемогла.
— Острівець, — повільно мовила вона й дістала зошит. — Хай буде острівець.
Вона записала це олівцем, підкреслила двічі, і я вперше побачив, як вона записує в зошит чиюсь ідею. Не свою.
Наступною була кав’ярня «Мрія». Я одразу її впізнав, бо раніше вже чув про неї у школі: це та, до якої в Мири, за її словами, не вистачало обертів. Двоповерхова будівля з великими вікнами, оздоблена дерев’яними панелями, з тераскою й трьома сходинками до входу. На дверях висіла табличка: «Доступне середовище. Допоможемо, зателефонуйте». Табличка була приблизно на рівні очей сидячої людини.
— Бачиш? — спитала Мира. — Вони повісили її на моїй висоті. Вирішили, що цього досить.
— Т-ти т-тут н-ніколи н-не б-була?
— Були б вони готові мене прийняти, я б уже давно була. — Вона дивилась на сходинки, не на мене. — Я підходила. Телефонувала. Мені відповіла дівчина, яка сказала, що вони «обов’язково допоможуть», але в той момент була одна вона на роботі. Тож треба прийти «в інший час». Я прийшла в інший час. Інша дівчина сказала те саме.
Я дістав рулетку й виміряв сходинки: п’ятнадцять сантиметрів кожна, разом сорок п’ять. Помножив у голові на дванадцять: п’ять сорок. Терраса мала тільки три метри.
— П-пр-ямий н-не в-вийде, — сказав я. — Т-треба д-два п-прольоти з-зі з-зламом. По д-два с-сімдесят й п-площадка пів-тора на п-пів-тора.
Мира відірвалась від табличок і подивилась на мене довго.
— У тебе все так швидко рахується в голові?
— Т-тільки к-коли с-стосується к-коліс.
Ми мовчали, поки я звертав рулетку. Мира дивилась на двері.
— Не треба, — сказала вона.
— Ч-чому?
— Бо я не хочу, щоб ти будував мені пандус до кав’ярні, у якій мене не хочуть бачити. Це не я не хочу в кав’ярню, Андрію. Це вона не хоче мене. І поки вона цього не зрозуміє, пандус нічого не змінить.
Я не став сперечатись. Просто запам’ятав: «поки не зрозуміє».
Біля перехрестя, де вулиця Шевченка зустрічається із Заводською, вона зупинилась ще раз. Я не одразу зрозумів чому. Це було зовсім коротке завмирання, секунда, може, дві: колеса стали, а голова трохи повернулась ліворуч. Я теж подивився туди. Заводська йшла вгору між двома рядами п’ятиповерхівок, мокра й довга. Це був найкоротший шлях до центру: з перехрестя я навіть бачив дах пекарні, де нам треба було повернути.
— А З-заводською к-коротше? — спитав я.
— Коротше.
— І?
— Не туди.
Вона відвернулась і поїхала праворуч. Я стояв на розі ще мить. Далеко вгорі за дахами виднілось щось вузьке й червоне, схоже на олівець, що стирчить із чийогось рюкзака. Може, димар. Може, щось інше. Я не питав. Вона не казала. Це було так, ніби ми обидва стояли перед дверима, яких ніхто не відчиняв, і домовились про це без жодного слова.
Ми закінчили під навісом біля пекарні, де пахло теплим хлібом і мокрою одежею. Мира витерла обличчя рукавом накидки, дістала зошит і протягнула мені олівець.
— Допиши щось своє.
— Щ-що?
— Не знаю. Те, що бачиш ти. Остання сторінка вільна.
Я взяв олівець. Довго дивився на білий аркуш, де вона залишила порожнє місце, так, ніби всі сорок сім рядків прожили свій термін, а цей чекав мене. Потім написав:
«Двері, які відчиняються без слів».
Мира прочитала. Я бачив, як її очі пробігли рядок два рази.
— Це не пункт, — сказала вона.
— Це н-не п-пункт. Це б-бажання.
— У карті пекла бажань не буває.
Ми постояли мовчки. Дощ майже стих. З пекарні вийшла пані в білому фартуху, висипала в калюжу крихти для горобців і пішла назад.
— Лишай, — сказала Мира. Вона взяла олівець і дописала поруч дату, дрібно, рівно. — Хай буде.
Вона закрила зошит і поклала його під накидку.
— На сьогодні досить.
Вона поїхала, і я дивився, як жовтий візок під прозорою накидкою зникає в мжичці, розмиваючись, як акварель. Потім розвернувся й пішов додому.
Я йшов і рахував склади в назвах вулиць. Це дурна звичка, яку я виробив ще з дитинства: перевіряти, які слова мені підкоряться. Ко-цю-бин-сько-го: п’ять, і два з них на «ц» і «к». Шев-чен-ка: три, ніяких проблем. Цен-траль-на: три, на «ц», хоч і важче. А от За-вод-ська: три склади...
Я не наважився вимовити його вголос.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше