Мира
У середу ввечері я шукала рукавичку.
Це складніше, ніж здається. Рукавички для візка не схожі на звичайні: шкіряні, без пальців, з гумовими накладками на долонях, щоб обід не ковзав, з липучкою на зап’ясті, яку я навчилась застібати однією рукою ще в дванадцять. Праву я знайшла в рюкзаку. Лівої не було ніде: ні під ліжком, ні в шафі, ні в кишені куртки, де вона зазвичай жила. Я розбирала шафу вже втретє й починала сердитися на весь світ.
Наша з Лількою кімната на другому поверсі, в кінці коридору, і вікна в ній дивляться на захід. Увечері вона вся стає помаранчевою: ковдри, шафа, недоїдене яблуко на підвіконні. Лілька вважає, що це її заслуга. Я вважаю, що це заслуга ліфта, бо без нього мене б сюди не підняли. Кілька років тому якийсь фонд виділив гроші на «доступність», і відтоді пані з міськради фотографується біля його кнопки щоразу, як приїздить із камерою.
— Ти її в майстерні лишила, — сказала Лілька. Вона сиділа на підвіконні, підібгавши ноги, й фарбувала нігті в блідо-рожевий. — Учора. Коли платила за колесо. Ти зняла рукавичку, щоб розгорнути гроші, і поїхала без неї. Я бачила, як ти повернулась.
— Не бачила.
— Бачила. Ти в нас стежиш за кожною гривнею.
Я хотіла відповісти щось різке, але в цю мить вона раптом випросталась і придивилась у вікно.
— Мирко. А під ліхтарем хлопець.
— Який хлопець?
— Високий. Схожий на вішалку для пальт. Тримає щось у руці й дивиться на наші вікна так, ніби йому тутщось треба.
— Це не до мене.
— Він стоїть там уже хвилин десять, — Лілька сповзла з підвіконня й підійшла до дзеркала. — Тітка Галя його не пустить, вона ж як вівчарка. Піду подивлюся.
— Сиди.
— Не можу. Це єдина цікава річ, що сталася від початку вересня.
Вона втерла блиск у губи, примружилась на своє відображення й вилетіла з кімнати. Я поїхала слідом, але так, щоб здавалося, що просто їду у своїх справах: до ліфта, униз, повз їдальню, де пахло гречкою й хлоркою, повз дошку оголошень із розкладом гуртків, повз двері директорки. Вахта була в кінці коридору, відразу біля вхідних дверей.
Тітка Галя сиділа за скляною перегородкою з петлею на одній спиці й дивилась на хлопця у дверях так, як кіт дивиться на пилосос. Хлопець стояв на килимку для ніг і далі не заходив. На витягнутій руці він тримав мою рукавичку.
— Відвідувачі тільки з дозволу директора, — казала тітка Галя. — Хто ви такий, що ви їй, і чого ви тут, юначе?
— Я зі ш-школи. Ми в одному к-класі. Вона з-забула це в м-майстерні.
— Хто вона?
Він побачив мене й замовк. Лілька, яка вже стояла в коридорі, обернулась, глянула на нього, на мене, і на її обличчі розцвіла така радість, ніби їй вручили подарунок.
— Тітко Галю, це до мене, — сказала я.
— Мирочко, відвідувачі…
— Я вийду до воріт. Це п’ять хвилин.
Тітка Галя зітхнула так, як зітхають люди, що програли ще до початку, і махнула спицею: ідіть.
На дворі пахло вогкістю й палаючим листям. Ліхтар біля воріт кидав на асфальт жовте коло, і ми обоє стояли на його краю: він на ногах, я на колесах, на відстані, яку жоден з нас не наважувалось скоротити. Андрій простягнув мені рукавичку, і я взяла її не одразу.
Липучка була нова. Біла, ще з запахом клею, пришита рибальською ниткою дрібними рівними стібками. Стара відпадала вже з літа, я мотала її скотчем і щоразу забувала купити нову.
— Хто просив? — спитала я.
— Н-ніхто.
— Тоді навіщо?
— В-вона відпадала.
Я застебнула рукавичку на зап’ясті, однією рукою, як вчилась. Липучка схопила з тихим тріском і тримала, як капкан. Це була найкраща липучка, яку я мала за чотири роки. Я чомусь розсердилась ще більше.
— Скільки я винна?
— Н-нічого.
— Я рахую. Двадцять гривень за колесо, яке не треба було чіпати. Тепер ще за липучку й нитку.
Він зітхнув. Я вперше побачила, як він це робить: не плечима, а грудьми, ніби перед тим, як пірнути.
— П-пандус, — сказав він.
— Що пандус?
— Ти за д-два дні ч-чотири рази об’їхала к-котельню. Це ш-шістдесят один оберт з-зайвий щоразу. Я р-рахував.
У мене щось перевернулося всередині. Не тому, що він порахував, а тому, що порахував так само, як я: оберти, а не метри.
— Директор розглядає, — сказала я.
— Д-давно?
— З червня.
— Д-до Нового року р-розглядатиме.
Це була правда, і саме тому я хотіла його вдарити.
— Ти велосипедний майстер, а не будівельник.
— П-пандус це с-стик, — спокійно відповів він. — Д-два краї й накладка. А-алюмінієвий профіль. У п-пана Остапа є.
Я мовчала. У голові вже складалися цифри. Плита просіла на чотири сантиметри й залишила уступ, а нормальний нахил для візка один до дванадцяти: на кожен сантиметр підйому дванадцять сантиметрів довжини. Я знала це напам’ять, як таблицю множення, бо кожен пандус у цьому місті міряла власними руками. Чотири на дванадцять дорівнює сорок вісім.
— Накладка не менше пів метра, — сказала я. — І дев’яносто завширшки, щоб я не чіпляла краї.
— П-півтора метра, — відповів він. — Т-тоді нахил буде п-пологий, і т-ти не т-тиснутимеш на п-плечі.
Він сказав це без жалю, як інженер, який думає про навантаження на деталь. Саме тому я не відмовила.
— У п’ятницю. О сьомій. Принеси що треба. І рулетку.
— Д-добре. А т-тоді, якщо щось н-не так, с-скажеш с-сама.
— Не вчи мене.
— Я н-не вчу, — він трохи всміхнувся, вперше, і я побачила, що в нього ліва щока вдвічі глибша за праву. — Д-добраніч, М-мира.
Він пішов до воріт, і я стежила за ним, поки його куртка не злилась із темрявою за ліхтарем. Потім дивилась ще трохи. Потім глянула на рукавичку.
У коридорі біля ліфта мене чекала Лілька, і її обличчя було таким, що я одразу зрозуміла: говоритимемо довго.
— Ну?
— Рукавичку приніс.
— І все?
— І все.
— Брешеш, — сказала Лілька. — Ти ще й червона. А він нічого, правда? Як його звати?
— Не знаю.
Це була перша брехня між нами за останні кілька років. Я заїхала в ліфт і натиснула кнопку, не дивлячись на неї.
У п’ятницю Тамара Іванівна зупинила мене біля ліфта.
— Куди?
— На додаткове з математики.
Вона довго дивилась на мене поверх окулярів. Тамара Іванівна дивиться так, як дивляться на рентгенівський знімок: не на обличчя, а крізь нього.
— Сімдесят відсотків правди, — сказала вона. — Я не питаю, що ти робиш. Але о десятій ти в ліжку, і не пізніше.
Я кивнула й виїхала, не дякуючи. Дякувати їй означало визнати, що вона все зрозуміла.
Андрій чекав біля школи, в тіні, де не світив жоден ліхтар. На землі поруч із ним лежала довга штука, загорнута в стару ковдру, торба з інструментами й величезний жовтий перфоратор із приклеєною скотчем запискою: «Верни цілим. О.» Він побачив мене й нічого не сказав, тільки кивнув. Я теж кивнула. Так у нас розпочиналась розмова.
Пандус біля головного входу в темряві виглядав ще гірше, ніж удень. Бетонна плита просіла в землю, залишивши на стику чотирисантиметровий уступ із щербатим краєм, а метал, яким колись обшили шов, відігнувся догори, як язик у зморщеного чобота. Я бачила його щодня й щодня об’їжджала, але тільки тепер, зблизька, зрозуміла, що він мене зневажає.
— Світла н-немає, — сказав Андрій і дістав із торби два велосипедні ліхтарі. Прикрутив їх до поручня, і на пандус упали два вузьких білих кола, наче хтось увімкнув над ним сцену.
Ми працювали за порядком, який я придумала. Спочатку виміри. Він тримав рулетку біля стику, я відтягувала її до краю плити й диктувала цифри, а він повторював їх уголос, щоб я чула, що ми однаково бачимо: чотири сантиметри уступу, дев’яносто завширшки, півтора метра накладки. Я відкрила на телефоні рівень і прикладала його до профілю, поки бульбашка не лягла рівно між двома рисками. Один до дванадцяти, чотири цілих вісімдесят дві соті градуса. Я знала це число, як своє ім’я.
Потім він вишкрібав довбаком кришену бетонну крихту з-під металу. Бетон був старий, сірий, пах вогкою землею, і пил здіймався білим серпанком, який я ловила обличчям. Я обмотала шарфом ніс і рот, а він, не питаючи, зробив те саме з носовою хусткою. Ми кашляли по черзі, як двоє хворих, що вирішили лікуватись разом.
О восьмій він увімкнув перфоратор.
Звук ударив по подвір’ю, як ломака по вікну. Я здригнулась. Перфоратор бив у плиту так, що гули зуби, стіни й поручні, а відлуння ходило між школою й котельнею, як між двома дзеркалами. Андрій тримав його обома руками, зціпивши щелепу, і з-під свердла летіла біла крихта. Я рахувала секунди: двадцять, двадцять п’ять, тридцять. Один отвір готовий. Другий.
— Хто тут ломом лупить о восьмій вечора? — пролунав голос ззаду.
Дядько Василь стояв на ґанку з термосом і ліхтарем, у телогрійці, накинутій на плечі. Андрій вимкнув перфоратор. Тиша впала так раптово, що в вухах лишилось дзвеніння.
Дядько Василь підійшов. Посвітив ліхтарем на стик, потім на профіль, потім на рівень на моєму телефоні, потім на нас обох. Довго мовчав. Від його термоса пахло м’ятою.
— Директор усе розглядає, — нарешті сказав він. — Третій місяць.
— Я знаю, — відповіла я.
Він кивнув, наче очікував саме цієї відповіді. Налив із термоса в кришку, випив, закрутив кришку назад.
—Успіху вам, — сказав він. — Ворота зачиню о дев’ятій. Я нічого не бачив.
І пішов, залишивши ввімкненою лампу над ґанком.
Для мене це було майже так, як для іншої людини, коли її обіймають.
Наступний отвір свердлила я. Андрій не пропонував, я не просила, просто сказала «Дай», і він поклав перфоратор мені на коліна. Він був важкий, важчий, ніж здавався. Я підняла його, притиснула до плити з бічного кута, бо під іншим не діставали лікті, і натиснула на курок. Перфоратор рвонувся в руках, як жива істота, свердло зіслизнуло з розмітки й залишило на бетоні довгу білу подряпину. Я спробувала вдруге. Мої зап’ястя тремтіли. Втретє. Тремтіли вже плечі.
— Тримай, — сказала я й віддала йому перфоратор.
Не «будь ласка». Не «допоможи». Просто «тримай», як віддають команду, а не прохання. Він зрозумів різницю. Я бачила, що зрозумів, бо не сказав нічого й не подивився на мене, а відразу присів на коліна й почав свердлити в тому місці, де я схибила.
— Не дивись, — попросила я.
Він завмер на півсекунди, а потім розвернувся спиною, нахилився над стиком і став дивитись на ґанок, поки я перевіряла руки. Мої долоні були червоні, з білими смужками від ободів. Я розтерла їх об коліна й нічого не сказала.
О пів на дев’яту він зробив перерву. Дістав із торби хліб, ковбасу й складаний ножик, нарізав два бутерброди, один поклав на сходинку поруч із моїм колесом і більше не дивився. Я їла мовчки, поки він їв свій, спершись спиною на поручень. Ліхтарі кидали на нас два кола світла, і в цих колах літав пил, схожий на сніг, що йде догори.
— Я рахую оберти, — сказала я нарешті. Не знаю чому. Це було те, чого я ніколи нікому не розповідала.
— Я р-рахую слова, — відповів він, не підводячи голови.
— Які слова?
— Які м-можна с-сказати. К-коли з-захожу в к-клас, в-вже з-знаю, які мені д-дозволені.
— А які заборонені?
Він повільно проковтнув.
— Н-на «п». Н-на «б». Н-на «д». Н-на «к».
Я подивилась на пандус, потім на нього.
— Тоді «пандус» — це твоя перемога.
Він вперше засміявся. Не голосно, а так, що струснувся весь, від плечей до ліктів.
— Я с-сказав його ш-шістдесят р-разів з в-вечора, — відповів він. — М-мені й с-самому ст-тало ц-цікаво.
Ми доїли мовчки, і це мовчання було зовсім іншим, ніж на початку.
О пів на десяту ми закріпили останній анкер. Профіль ліг на уступ, як вкладений у футляр, а болти з’єднали його з плитою рівними рядами, і шов між бетоном і металом зник під смугою алюмінію, яка в світлі ліхтарів блищала, як лезо. Я провела по ній пальцем: гладка, холодна, рівна. Андрій витер руки об штани й теж торкнувся її, ніби перевіряв, чи вона справжня.
— П-пробуй, — сказав він.
Я розвернулась. Розігналась від воріт, зробила п’ять обертів по асфальту, потім виїхала на пандус, і колеса не зупинились. Не штовхнулись, не застрибали, не вперлись у край. Я просто піднялась, як піднімається людина по сходах, не помічаючи їх.
На горі я зупинилась. Обернулась. Спустилась. Піднялась знову. І втретє.
— Мінус шістдесят один оберт, — сказала я.
— М-мінус ш-шістдесят оди-один, — повторив він.
Я дивилась на порожній двір, на світло над ґанком, на котельню, що тихо диміла в нічне небо, і не знала, що сказати. «Дякую» на мене не діяло, я пробувала його в уяві, воно виходило фальшивим. «Ти молодець» виходило ще гірше.
— Завтра ми перевіримо його під дощем, — сказала я.
— Д-дощу н-не бу-буде.
— Буде.
Він глянув на небо, на яке я навіть не дивилась, і кивнув, ніби вірив мені більше, ніж прогнозу.
Він почав складати інструменти, а я допомагала як могла. Біля воріт ми розійшлися: він наліво, я праворуч. Я їхала по правому боці вулиці Шевченка, під жовтими ліхтарями, і оберти рахувались самі собою, без мого зусилля.
О дев’ятій п’ятдесят я була в кімнаті. Лілька спала. Або вдавала, що спить.