Найвища точка

Розділ 1. Єдине вільне місце

Мира

Прокинулась я за хвилину до будильника, як і щодня. Чотири роки в інтернаті навчили моє тіло вставати без нагадувань, а голову не заважати йому.
Спершу прокидаються руки. Вони першими знають, що настав ранок: пальці стискають поручень ліжка, плечі розправляються, лопатки хрускають там, де хрускають щоранку. Ноги не прокидаються, і я давно перестала на це ображатися. Вони як родичі, що живуть в іншому місті: існують, але в розмовах участі не беруть.
Мій візок стоїть біля узголів’я, колесами до стіни, як мене вчили: щоб ніхто не наступив і щоб я могла дотягнутися, не дивлячись. Рама в нього жовта, і Лілька називає його «Сонечком». Чотири роки тому він був блискучий і чужий. Тепер на ньому подряпини від кожного пандуса, на який мені не слід було в’їжджати, і серед усього, що в мене є, він мені найближчий. Моє переміщення із ліжка на сидіння займає чотирнадцять секунд. Я не люблю, коли хтось рахує їх разом зі мною.
— Мирко, ти жива?
У дверях стояла Тамара Іванівна у кофті кольору мокрого піску, з великою в’язкою ключів на поясі. Вона вже багато років виховувала наш поверх і щоранку о шостій п’ятдесят заходила до нас без стуку. Стукіт, казала вона, потрібен лише тим, хто боїться побачити те, що вже знає.
— Жива.
— Поїси як слід. Сьогодні перше вересня.
— Я знаю.
— І не бурчи на новеньких.
— У нас є новенькі?
— Дізнаєшся, — відповіла вона й пішла далі коридором, брязкаючи ключами. Я чула, як вона відчиняє наступні двері: «Дівчата, підйом».
Із сусіднього ліжка долинуло невиразне бурмотіння. Лілька, обличчям у подушку, виставила вгору один палець.
— П’ять хвилин.
— Ти вже казала це п’ять хвилин тому.
— То була вчорашня п’ятихвилинка, — пробурмотіла вона. — Не рахується.

Снідали ми в їдальні на першому поверсі, де пахло молочною кашею, хлоркою й чиїмись скороченими канікулами. Ми називали це «шкільним запахом»: він з’являвся першого вересня разом з новими зошитами й зникав у червні. Діма з одинадцятого класу сидів на краю столу з півбутербродом і розповідав двом дев’ятикласникам, що він «майже дорослий». Тітка Галя з вахти заглядала до їдальні й перераховувала нас очима, як хліб на прилавку.
У двір я виїхала о сьомій двадцять п’ять. Ворота нашого інтернату пофарбовані в колір зеленого горошку, а над ними висить табличка «Теплий дім», і хтось із попередніх вихованців дописав під нею крейдою: «Тут ніколи не холодно». Тамара Іванівна змивала цей напис щоразу, і щоразу хтось писав його знову.
До школи від воріт дев’ятсот сорок чотири оберти колеса, якщо триматися правого боку вулиці Шевченка й не лізти в калюжі. Лівим боком виходить дев’ятсот сімдесят, бо там три бордюри без з’їзду. А вулицею Заводською я не їжджу взагалі. Тому що... Неважливо... Це моя справа.
Я рахувала оберти колеса ще з сьомого класу, коли Тамара Іванівна вперше дозволила мені їхати самій, і відтоді не збилась жодного разу. Числа тримають мене в світі міцніше за слова. Слова можуть підвести, а число лишається числом: сорок обертів до перехрестя, п’ятнадцять секунд на зелене світло, дванадцять сантиметрів від бордюру до відкритого люка.
Підгірськ невелике місто. Одна головна вулиця, два мости, пекарня на розі, де зранку пахне так, що хочеться вибачитися перед власним шлунком, і один світлофор, якому ніхто не пояснив, що кольори мають змінюватися швидше. Тут усі знають мене в обличчя, а більшість ще й по звуку: мої колеса скрегочуть на третьому тротуарі від перехрестя, де плитка лежить хвилею. Пані з пекарні махає мені крізь скло, не питаючи, куди я їду. Це добре. Мені подобається, коли не питають.
Школа стоїть на пагорбі за парком: двоповерхова, з червоної цегли, з вікнами, які ніхто не мив після минулої весни, і з котельнею прямо збоку, що взимку пахне вугіллям так, що чуєш її ще на розі. Головний вхід має чотири сходинки й пандус із бетонної плити, змонтованої десь у вісімдесятих. Влітку, коли до актової зали завозили нові меблі, вантажівка просадила плиту, і між нею та верхнім майданчиком утворився уступ у чотири сантиметри. Метал, яким колись обшили шов, відігнувся догори, як язик у зморщеного чобота.
Чотири сантиметри це небагато. Для людини з ногами це взагалі нічого. Для мене це стіна.
Тож я об’їхала школу по краю подвір’я, повз гаражі й сарай, до чорного ходу, що виходить на котельню. Це додає шістдесят один оберт. Тисяча п’ять замість дев’ятисот сорока чотирьох. Я полічила кожен.
Біля чорного ходу, як і щоразу, чергував дядько Василь, шкільний сторож, у телогрійці навіть у вересні, з ключем на мотузочці, який висів у нього на шиї, мов нагорода. Ключ був від вантажного ліфта, єдиного ліфта в школі, бо шкільний «пасажирський» стояв без електрики вже три роки.
— Доброго ранку, Мирочко, — він відчинив двері з виглядом людини, що зустрічає делегацію. — Цей ліфт е початок історії цієї школи пам’ятає.
— Ви мені це казали минулого року.
— А він і досі пам’ятає, — гордо відповів дядько Василь і похитав головою так, ніби це було сумним свідченням проти мене.
Ліфт піднімався повільно, зі скрипом, ніби кожен рух коштував йому окремої молитви. Я виїхала на другому, в кінці коридору, де наш клас.

Клас гудів, як вулик, у якому всі за літо відростили нові крила. Дівчата порівнювали манікюр. Хлопці показували один одному щось у телефонах і реготали так, щоб було чути в коридорі. Лілька влетіла за дві хвилини до дзвінка, з мокрим волоссям і сумкою, що відкривалась на ходу, махнула мені від дверей і впала на свою парту через два ряди попереду.
Моя парта стоїть у кінці біля вікна. Вона ширша за інші, бо стільця я забираю, а колесам потрібне місце, і від мене до дошки рівно чотири метри. Поруч стоїть звичайна парта з одним стільцем, яка вже п’ять років чекає на когось і ні на що не годиться. Колись я вирішила, що це знак поваги. Лілька казала, що це знак страху. Ми обидві були правими.
Ольга Петрівна зайшла рівно о восьмій тридцять і постукала лінійкою по столу. Вона викладає математику, носить сині окуляри на ланцюжку й має вигляд людини, яка заздалегідь знає, хто з нас що розв’яже.
— Тихо. До нас приєднується новий учень. Андрію, заходь, не стій у дверях.
Він зайшов так, ніби боявся зачепити плечем дверну раму. Високий, худий, у темній куртці, завеликій у плечах, наче куплена на виріст і ніяк не здогнана. Темне волосся трохи довше, ніж треба, очі сірі. Під пахвою зім’ята папка, в другій руці рюкзак, що бачив вже багато життя. Він не дивився ні на кого, і мені це сподобалось, бо решта в цьому класі дивиться на всіх.
— Це Андрій Лисенко, — сказала Ольга Петрівна. — Вони з мамою переїхали до нас із Тернополя. Розкажеш про себе?
Клас затих у передчутті. Андрій відкрив рота, закрив і кивнув.
— Д-добре, — сказав він нарешті. — Я А-андрій.
У задньому ряду хтось пирснув. Я не обернулась. Я дивилась на нього, і він це відчув: його погляд на секунду зачепився за мій і відскочив, як м’ячик від стіни. Він не почервонів. Він просто завмер, наче чекав удару, до якого давно звик.
— Сідай, де вільно, — сказала Ольга Петрівна, і я побачила, як вона окинула клас очима й зупинилась на єдиному порожньому місці.
Поруч зі мною.
Отже, мене знову перевіряли. Не він, а життя, у вигляді нового хлопця з рюкзаком.
Вони завжди приходять по-різному, ці «нові». Одні відразу кидаються допомагати, червоніючи й бурмочучи: «Ой, дозволь, я…», ніби я склянка, що от-от упаде зі столу. Інші вдають, що мене не існує, і надто старанно дивляться мені за плече. Треті дивляться так, ніби я історія, яку їм розповіли в дитинстві, і ось вона нарешті сидить за партою. Я давно знаю, що ніхто з них не складає цей іспит до кінця, але перевіряю кожного.
Він сів. Поставив рюкзак під парту, дістав зошит і ручку, довго вирівнював їх по краю столу. Не глянув на мої колеса, не глянув на мої руки, не глянув на парту, ширшу за звичайну. Глянув тільки на мій підручник з алгебри, та й то мимохідь, ніби хотів знати, на якій ми сторінці. Я помітила, що пише він лівою, а лікоть задирає так, що зошит у нього лежить скісно, і що під нігтями в нього чорна смужка, яку не відмиєш мильною водою. Така буває в людей, які часто мають справу з мастилом.
Це мені сподобалось. Але симпатіям я не вірю перші п’ять хвилин.
Тому зробила те, що роблю з усіма. Поклала олівець на самий край парти й легеньким рухом ліктя скинула його на підлогу, з його боку, за півкроку від його ноги.
Андрій подивився на олівець. Потім на мене. І нічого не сказав.
Я чекала. Ось зараз він нахилиться, почервоніє й промимрить своє «дозволь».
— Н-не просила, — тихо сказав він.
— Що?
— Т-ти не п-просила. Т-тому я не п-піднімаю.
У мене всередині щось клацнуло, як перемикач. Я не знала, злитися чи сміятись. Тож дістала з-під парти свій довгий металевий хват, підчепила олівець сама, не зводячи з нього очей, і поклала на місце. Він стежив за цим спокійно, без жалю, без захвату, так, як дивляться на роботу, що робиться правильно.
— Мира, — сказала я.
— А-андрій.
— Це я чула.
Ольга Петрівна розкладала на столі завдання на перший день, і наша розмова скінчилась, так і не почавшись.
На першій перерві я поїхала до їдальні. Двері до неї в нашій школі важкі, зі старою пружиною, що відчиняє їх на себе й закриває сама, щойно відпустиш. Для мене це бій у три етапи: підтягнути двері рукою, втиснути в щілину переднє колесо, розвернутися боком і підперти плечем, поки пружина не втомиться. Я робила це тисячу разів. Моє тіло знало, що де.
Підтягнула. Втиснула колесо. І відчула, як пружина потягнула двері назад.
Вони не зачинились.
Позаду мене, за два кроки, стояв Андрій, руки в кишенях, і притримував двері ногою. Не руками, а ногою, ніби просто так, ніби випадково опинився там. Він навіть не дивився на мене, а роздивлявся стенд із шкільними оголошеннями так, наче в нього там була контрольна. Я проїхала, і тільки коли останнє колесо перетнуло поріг, він прибрав ногу, і пружина з тихим зітханням зачинила двері.
Це була допомога чи ні? Я не просила. Він і слова не сказав. Він навіть не глянув, і досі я не можу вирішити, було це нахабством чи найделікатнішою справою, яку хтось для мене робив за останні кілька років. Я записала це в голові в окрему колонку: «Поки що незрозуміло».
Лілька вже чекала за нашим столом із двома тацями, на яких лежали дві однакові котлети, дві однакові порції пюре й одна абсолютно непотрібна гірчиця.
— Бідолаха, — сказала вона, ставлячи переді мною склянку компоту. — Посадили біля тебе, як до тигриці в клітку.
— Я не кусаюсь.
— Це ти йому скажи. Він увесь урок дивився так, ніби чекає, що ти його вкусиш.
— Він дивився на алгебру.
— Мирко, — Лілька поклала виделку, — ніхто не дивиться на алгебру так довго, якщо в нього немає на те причини.
Я відкусила від котлети й промовчала. Лілька вміє чекати рівно стільки, скільки потрібно, щоб довести тебе до відповіді, але сьогодні я була сильніша.
Після останнього уроку дядько Василь, як завжди, чекав біля ліфта.
— Новенький у вас, кажуть, — сказав він, натискаючи кнопку. — Високий?
— Високий.
— Заїкається?
— Звідки ви знаєте?
— У мене очі, Мирочко, — гордо відповів дядько Василь. — І вуха.
Чорним ходом я виїхала на подвір’я, знову повз котельню, і вже збиралася повертати на Шевченка, коли побачила його. Андрій стояв біля головного входу, біля пандуса, й дивився на зламаний стик. Спершу просто стояв. Потім присів навпочіпки, як сідають механіки перед двигуном, торкнувся пальцем відігнутого краю металу й провів уздовж шва. Подивився на плиту. На уступ. На мене, бо відчув, що я дивлюсь.
Нас розділяло метрів двадцять шкільного двору. Він не гукнув, не махнув рукою, не вигукнув: «А чому ти не їдеш тут?» Просто глянув ще раз на пандус, потім на мій шлях повз котельню, який вів ще далі, і я побачила, що він зрозумів. Зрозумів, що я їду в обхід, що це занадто далеко, що тут щось не так. І нічого не сказав.
Я розвернулась і поїхала.
Дорога додому була тією самою, тільки в протилежний бік. Я рахувала. Тисяча п’ять обертів, не на один більше й не на один менше. Це мало б заспокоювати. Але з кожним обертом у голові поверталась одна й та сама думка: що той хлопець зі своєю ногою на дверях і своїм «Не просила» не склав мого іспиту. Але й не провалив його.
Я приїхала до свого інтернату й нікому про це не сказала.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше