Малюнок, якого він не чекав

Андрій прийшов трохи раніше. Не тому, що закінчив роботу — ні, він просто сказав колезі, що сьогодні мусить піти. Не пояснив, чому. Сам ще не зовсім розумів.

У дверях садочка його зустріла знайома тиша вечірньої групи. Шурхіт іграшок, хтось із дітей сміявся у кутку, а в повітрі пахло гуашшю і теплим печивом — мабуть, хтось із батьків приніс до обіду.

— Проходьте, — сказала Іра, колега Олі, яку Андрій знав в обличчя. — Ваша пані Оля в музичному з малятами. Але Злата вже майже зібрана.

Він зайшов. І, не зумисне, просто… побачив на столі аркуші. Розкидані. Різнокольорові. Малюнки дітей.

І серед них — знайомий почерк. Кіски. Халат. Рожевий светр.
Він завмер.

Троє. Разом. Під одним серцем.

Очі самі бігали рядками, які підписала дитина:
"Це я. Це тато. Це пані Оля. Ми разом. Назавжди."

Він ковтнув повітря. Якось дивно. Сухо. І здавалося — тісно в грудях.
Це було не просто мило. І не просто несподівано.

Це було… болюче й ніжно водночас. Бо Злата хотіла родину. Повну. Живу. І бачила в ній Олю.

І він…
Андрій обережно торкнувся пальцем контуру свого зображення. Воно було кривувате, але в очах була посмішка.

“Я так виглядаю в її очах?” — подумав він.
“А вона… Оля… Вона знає?”

— Ви вже тут… — Оля спинилась у дверях, в руках — збірка пісень. На мить завмерла, побачивши, що він тримає її малюнок.

— Я… не хотів. Просто побачив.

Вона не відповіла. Лише підійшла ближче.

— Вона… мріє про повну родину, — сказала Оля тихо. — І я боюся, що її фантазії надто швидко біжать попереду реальності.

Андрій глянув на неї. І вже не ховав погляду.
— А якщо реальність просто не встигає? Але хоче наздогнати?

Оля здригнулась. Але не втекла. Не пожартувала. Не відвернулась.

— Злата сказала, що в неї план… — знизила голос.
— Вона завжди має план, — усміхнувся він.
— Завтра влаштує весілля в садочку. Каже, ви не втечете.

Андрій усміхнувся.
— А якщо я — не хочу тікати?

Тиша між ними вперше була не незручною. А повною. Глибокою. Тією, де вже є щось більше, ніж слова.