Розділ 6. Зламаний міст

Над містом вирувала справжня буря. Злива нещадно топила вулиці, а за склом Range Rover спалахували сліпучі блискавки, осяюючи напівтемряву салону.

Я сиділа на пасажирському сидінні, згорнувшись у калачик, і не могла зупинити сльози. Здавалося, увесь мій світ, який я так старанно будувала всі двадцять два роки, розлетівся на дрібні друзки. Слово батька — «ти мені більше не донька» — лунало в моїй голові знову й знову, наче вирок.

Андрій мовчки вів авто. Його пальці так міцно стискали кермо, що кісточки побіліли, а на скроні пульсувала вена. Він не вимовляв жодного слова, даючи мені виплакатися, але від нього виходила така потужна, важка енергія гніву й водночас нестерпного болю, що повітря в машині здавалося розпеченим.

Коли машина зупинилася в підземному паркінгу його пентхауса, він вимкнув двигун. У повній тиші було чутно лише моє важке, уривчасте дихання.

— Соломіє... — м'яко промовив він, повертаючись до мене.

Він простягнув руку, щоб торкнутися моєї щоки, але я мимоволі відсахнулася, закриваючи обличчя долонями.

— Навіщо? Навіщо ти зробив це так різко? — витиснула я крізь ридання. — Ти знищив усе! Мій тато... у нього ж хворе серце! Він ніколи мене не вибачить! Ніколи!

Рука Андрія завмирала в повітрі, а потім повільно опустилася. Його очі потемніли від нестерпного болю.

— А що я мав робити? — його голос понизився до небезпечного, сухого шепоту. — Дивитися, як ти щодня згасаєш від страху? Чекати, поки він відправить тебе до Лондона чи змусить робити аборт, аби зберегти свою «ідеальну» репутацію?!

— Він мій батько! — закричала я, вперше подивившись йому прямо в очі. — Ти не мав права вирішувати за мене! Ти звикав контролювати все у своєму бізнесі, але це моє життя! Мій дім, мої батьки!

— Твій дім тепер зі мною, — жорстко, власноруч відрізав Андрій, але в його погляді промайнув розпач. — І в цьому животі — моя дитина. Я не дозволю нікому, навіть твоєму батькові, ставитися до вас як до помилки чи сорому.

Він відкрив двері, обійшов авто, підхопив мене на руки — незважаючи на моє слабкий опір — і ніс до ліфта.

Його квартира була величезною, суворою і холодною: темний мармур, панорамні вікна з видом на палаючий вогнями дощовий Київ, мінімум меблів. Все тут дихало самотністю чоловіка, який ніколи нікого не пускав у свій приватний простір.

Андрій обережно опустив мене на м'який диван у вітальні, роззув і накрив теплим кашеміровим пледом. Сам він зняв піджак, розстебнув декілька верхніх ґудзиків сорочки й налив собі у кришталевий келих трохи віскі. Його руки ледь помітно тремтіли.

Він став біля вікна, спиною до мене, дивився на зливу за склом і повільно робив ковтки.

— Я знав, що буде важко, — тихо промовив він, не повертаючись. — Я знав, що твій батько не віддасть тебе просто так. Але я не думав, що ти вважатимеш мене монстром, Соломіє.

— Я не вважаю тебе монстром, — витираючи сльози куточком пледа, відповіла я. Моє горло пекло від гіркоти. — Я просто... я втратила все за один день, Андрію. Моя мати навіть не зателефонувала мені. Вони відреклися від мене.

Андрій повільно повернувся. Він відставив келих на стіл, підійшов до дивана й опустився перед мною на коліна. Вперше за весь цей час я побачила в його очах не владність, не впевненість, а справжню, оголену вразливість.

Він узяв мої тремтячі, холодні долоні у свої гарячі руки й притиснув їх до своїх губ.

— Ти не втратила все, — прошепотів він, і його подих обпікав мої пальці. — Ти здобула мене. Я присягаюся тобі, Соломіє... я віддам усе, що маю, аби ти й наша дитина ніколи ні в чому не мали потреби. Я виправлю це. Я змушу твого батька зрозуміти, що мої почуття до тебе — це не гра. Тільки не відвертайся від мене. Будь ласка.

Я дивилася на цього дорослого, сильного чоловіка, який зараз стояв переді мною на колінах і благав про довіру. Всередині мене штормило: біль зради батьків розривав серце, але ніжність і відданість Андрія загоювали ці рани, даруючи дивне, глибоке відчуття безпеки.

Я повільно випростала руку й торкнулася його щоки, відчуваючи колючу щетину та прискорене биття його пульсу під моїми пальцями.

— Мені потрібен час, Андрію, — тихо мовила я. — Нам усім потрібен час.

Раптом у нижній частині живота виник важкий, тягнучий біль. Я охнула й мимоволі притиснула долоню до живота, збліднувши як полотно.

Андрій миттєво підхопився, його обличчя исказила паніка: — Соломіє? Що таке?!

— Біль... — витиснула я, відчуваючи, як холодний піт проступає на лобі. — Андрію, мені боляче...