Розділ 2. Затишшя перед бурею

Батько детально розповідав про новий житловий комплекс, розгортаючи креслення на масивному столі. Я сиділа навпроти Андрія, уткнувшись очима в блокнот і гарячково робила вигляд, ніби занотовую слова батька. Але насправді я бачила лише його: міцні зап’ястя, розстебнутий верхній ґудзик сорочки, темні очі, які безсоромно й невідривно стежили за кожним моїм рухом.

— Соломіє, ти взагалі мене слухаєш? — суворо запитав батько, перериваючи свій монолог. — Я кажу, що тобі варто долучитися до цього проекту. Це буде чудова практика перед Лондоном. Андрій Маркович погодився стати твоїм наставником.

Я різко підняла голову. — Що? Ні, тату... Я не думаю, що це хороша ідея. У мене іспити, і взагалі...

— Я наполягаю, Ярославе, — перебив мене Андрій. Його голос лунав м'яко, але в ньому відчувалася сталева залізобетонна воля. — У вашої доньки свіжий погляд. До того ж, я особисто проконтролюю її роботу. Вважайте це моєю умовою інвестування.

Батько задоволено усміхнувся, навіть не підозрюючи, у яку гру його затягують. — Ну, якщо Андрій Маркович наполягає... Згода.

Коли зустріч нарешті закінчилася, а батько вийшов до секретарки, щоб підписати документи, я миттю кинулася до виходу. Але не встигла зробити й трьох кроків.

Важка рука з довгими пальцями м'яко, але рішуче перехопила моє зап'ястя. Андрій легко розвернув мене до себе й заступив собою двері. Від нього пахло дорогим тютюном, кедром і тим самим знайомим парфумом, який досі снився мені щоночі.

— Втікаєш? Знову? — тихо запитав він, нахиляючись так близько, що його теплий подих торкнувся моєї щоки.

— Пустіть мене, Андрію Марковичу, — мовила я, намагаючись вирвати руку, але серце калатало так, ніби застрягло десь у горлі. — Ми в офісі мого батька.

— Мені байдуже, де ми, Соломіє, — його очі потемніли, ставши майже чорними. — Ти втекла з мого ліжка півтора місяці тому. Не залишила навіть номера. А тепер стоїш тут і вдаєш, ніби ми незнайомці?

— Це була помилка! Випадковість! — випалила я, відчуваючи, як щоки охоплює жахливий рум'янець. — Я була п'яна, ви... ви просто скористалися моментом. Забудьте про це.

Андрій повільно зробив крок уперед, змусивши мене відступити, поки моя спина не впала на холодну скляну перегородку. Він уперся рукою у скло поруч із моєю головою, блокуючи будь-який шлях до втечі.

— Помилка? — його голос понизився до небезпечного шепоту, у якому звучала роздратована пристрасть. — Ти була твереза, дівчинко. І ти віддалася мені повністю. Я пам'ятаю кожен твій подих. І кожнен твій стогін задоволення, коли я брав тебе...

— Замовкніть! — я закрила очі, згораючи від сорому.

Раптом до горла знову підступила знайома, важка хвиля токсикозу. Ноги підкосилися, я зблідла й мимоволі схопилася рукою за його піджак, щоб не впасти.

Андрій миттєво змінився в обличчі. Зверхня впевненість зникла, поступаючись місцем тривозі. Він міцно обхопив мене за талію, утримуючи на ногах.

— Що з тобою? — швидко запитав він, пильно вглядаючись у моє бліде обличчя. — Тобі зле?

— Все в порядку... Просто запаморочилося в голові, — прошепотіла я, намагаючись відсторонитися, але він не випускав, його погляд спустився до моєї руки, яка безвільно лежала на моєму животі, а потім знову піднявся до моїх очей. У його темно-карих зіницях промайнула здогадка. Швидкий, аналітичний розрахунок: півтора місяця... її стан... відмова від кави на зустрічі...

— Соломіє... — його голос раптом втратив суворість і затремтів. — Що ти від мене приховуєш?

— Нічого! — занадто швидко й голосно відповіла я.

У цей момент у коридорі пролунали кроки батька. Андрій повільно відпустив мене, але його погляд залишався прикутим до мого обличчя — важкий, проникливий і такий, що не залишав жодних сумнівів: він не зупиниться, поки не дізнається правду.