- Глава 12 -

Я намагаюсь обслуговувати гостей так, щоб не потрапляти на очі Ігорю. Він постійно поруч з іменинницею, і мені здається, що між ними щось є. Принаймні дівчина міцно тримає його за лікоть, наче боїться, що Ігор може втекти. 

Сам Ігор не сильно щасливий перебувати тут. Він ліниво п'є щось зі склянки та слухає дівчину. Маю визнати, що вони ідеально підходять одне одному. Обоє красиві, багаті й харизматичні. Не те що я у своїй формі офіціантки та з синцем на лобі. 

Минає перша година свята, і в якийсь момент я втрачаю Ігоря з виду. Поки ходила на кухню за закусками, він кудись зник. Дуже сподіваюсь, що додому поїхав, але, коли повертаюсь в інший бік, він з'являється переді мною. 

Роблю крок назад, але розумію, що тікати від нього немає сенсу. 

– Досі будеш говорити, що не переслідуєш мене? – питає холодно. 

– Так і є. Я не знала, що ти тут будеш, – кажу спокійно. 

– Хіба ти не в кафе працюєш? – хмурить брови. 

– В кафе, – кажу. – Але бувають ось такі замовлення. 

– Як твій лоб? – Ігор киває на нього, а мені стає ніяково. Не розумію, він серйозно цікавиться, чи просто посміятись хоче. 

– Прекрасно! – випалюю. 

– Ігорю, ти чому тут? – до нас наближається та сама іменинниця і знову хапається за лікоть чоловіка. – Якісь проблеми? 

Мені здається, що зараз Ігор на мене пожаліється і проблеми будуть. 

– Все добре, – несподівано відповідає. 

– Ти знаєш цю дівчину? – питає і прискіпливо на мене витріщається. – Хоча… Що може бути спільного між тобою та офіціанткою? 

Дівчина сміється, а мені так неприємно стає. Вона реально думає, що офіціанти – це нижчий сорт. Це так низько, але я не здивована. 

– Можливо, бажаєте закусок? – питаю з кам'яним виразом обличчя. 

– Не відмовлюсь, – чую знайомий голос, і канапе з таці забирає Максим Тарасов. Закидає до рота і цілує іменинницю в щоку. – З днем народження, сестричко! 

І тут у мене легкий шок настає. Тарасов – брат цієї дівчини? А вона своєю чергою бігає за Ігорем? Якийсь божевільний замкнутий круг получається.

– Ти спізнився! – бурчить брюнетка. 

– Пробач. Були справи, – усміхається їй, а тоді переводить погляд на мене. Його усмішка смикається, тому що Тарасов мене впізнає. – Оце так! Які люди! 

– Ти теж її знаєш? – хмурить ідеальні брови дівчина. 

– Звісно знаю, – відповідає. – Це сестра того хлопця, що взяв у мене тачку і влаштував аварію. 

– Серйозно? – вигукує дівчина і розглядає мене прискіпливо. – Який тісний світ! 

– Пробачте, мені треба працювати! – випалюю і швидко йду в інший бік. Я ненавиджу Тарасова. Він навмисне видав мене, щоб посміятися. Я дуже сподіваюсь, що колись він таки відповість за свої гріхи. 

Продовжую обслуговувати гостей так, щоб не наближатися до іменинниці, Ігоря та Макса. Розумію, що так буде краще і я зможу уникнути провокацій. 

Коли в черговий раз йду на кухню за закусками, помічаю, що на блузці пляма з'явилася. Розумію, що треба змінити її на іншу, поки ніхто не помітив, і звертаю у роздягальню. 

На щастя, тут ще є кілька чистих блузок, тому швидко знімаю свою і залишаюсь у бюстгальтері. Тягнусь за чистою блузою, але саме в цей момент двері в роздягальню відкриваються і всередину заходить Максим. 

– Вийди! – кричу і прикриваюсь брудною блузкою. – Тобі не можна тут бути! 

– Хто сказав? – посміхається. – Офіціантка з кафешки? 

Максим наближається, а мені реально страшно стає. Я розумію, що доведеться кричати й тим самим сюди збіжаться усі, але якщо він спробує щось зробити зі мною – мовчати не буду. 

– Дай мені спокій! Мій брат і так у в'язниці через тебе! – ціджу і роблю ще крок подалі, але упираюсь і вішалку та розумію – далі дороги немає. 

– Це був його вибір, – погляд Макса мені не подобається. Він розглядає мене з голови до ніг і викликає неприємні мурахи. – У тебе також є вибір. Ми можемо швиденько перепихнутися і всі залишаться задоволені. Я тобі ще й заплачу. Точно більше, ніж ти отримаєш за роботу офіціанткою. 

– Пішов ти! – випалюю. – Засунь свої гроші знаєш куди?

– Ну що ж, як хочеш. Перепихнемося без оплати, – Максим наближається, а я хочу втекти, та не встигаю. Він міцно хапає за руки, і блузка падає до моїх ніг. Штовхає на підлогу, а сам зверху нависає. 

Я не знаю як, але Максу доволі швидко вдається взяти наді мною гору. Річ у тім, що сил у нього значно більше. Він скручує мої руки над головою і тримає однією рукою, а іншою торкається всюди, і це так неприємно, що ридати хочеться.

– Відпусти! – прошу. 

– Не ламайся, – цідить. – Я все одно візьму те, що хочу.

Я відчуваю, як його рука пробирається під спідницю, і розумію, що це кінець. Якщо не кричатиму – він мене зґвалтує. 

– Допоможіть! – кричу, що є сили, і отримую кулаком в обличчя. Потилицею б’юсь об плитку, і на кілька секунд в очах темніє.