- Глава 11.2 -

– Ігорю, якого біса? – гиркає Назар і відштовхує його від мене. Відвертаюсь, щоб Ігор не витріщався на мій лоб, і обіцяю собі більше ніколи не сідати в автівку Назара. І взагалі, не варто спілкуватися з друзями Ігоря. 

– Я піду пішки. Тут недалеко, – кажу.

– Далеко. Не бреши, – цідить Ігор. – Повертайся в тачку. 

Він першим повертається до машини, а я щось зовсім не хочу йти туди. Дивлюсь на Назара, а він на мене.

– Їдемо, Евеліно. Я тебе тут не залишу, – говорить. 

Я сама розумію, що йти пішки – дуже погана ідея. Саме тому повертаюсь в салон та обіцяю собі мовчати, що б мені не говорив Ігор. Але, на диво, він також мовчить. Так і їдемо в повному мовчанні. 

А коли автівка зупиняється біля мого під'їзду, я хапаюсь за двері та розумію, що треба подякувати Назару. Він здається мені нормальним, але на майбутнє і з ним краще тримати дистанцію. 

– Дякую за допомогу, – кажу. 

– Без проблем, – усміхається. 

Ігор мовчить на задньому сидінні, і це тішить. Я йду до під'їзду, заходжу всередину і краєм ока бачу, як автівка залишає мій двір. 

Вдома тихо. Схоже, всі вже сплять або ж тато знову ночує в іншому місці. Йду в кімнату, дістаю з шафи свій рюкзак і кидаю у нього все найнеобхідніше. Завтра спробую знайти якесь житло. Хоча б тимчасове. 

В принципі, не все так жахливо і тут можна залишатися. Але завтра буде новий день і, швидше за все, батько знову буде п'яним. 

Наступного ранку снідаю, поки на кухні нікого немає. Беру рюкзак з речами й залишаю квартиру. До початку пар ще довго. Я спеціально раніше прокинулася, щоб встигнути поїсти та піти, не прощаючись. Звісно, я не залишаю маму назавжди. Буду навідуватись час від часу, але жити там більше не хочу. 

Перед тим як піти в універ, купую собі каву і сідаю на лавку. П’ю маленькими ковтками й думаю про… Ігоря. А саме: про його слова, сказані вчора в машині.

Він мене ненавидить. Мабуть, має на це повне право, але навіть якби Денис був за кермом – я ж до цього непричетна… 

Чомусь стає неприємно від слів Ігоря. Ні, я не хочу подобатись йому чи ще щось, але ненависть… Як на мене, то це дійсно перебір. 

Сьогодні Юлі немає в універі. Вона захворіла, тому я одна. Намагаюсь не потрапляти на очі Тарасову, і все наче спокійно. 

В кафе сьогодні мало відвідувачів, тому є можливість пошукати житло в інтернеті. Дратує те, що нічого путнього знайти не можу і розумію, що сьогодні доведеться спати деінде, або ж повертатися додому. 

– Евеліно, маю до тебе пропозицію, – говорить адміністратор Тарас, коли зустрічаємось в коридорі. – Як дивишся на те, щоб заробити трохи грошенят?

– А що треба робити? – питаю.

– Сьогодні в заміському комплексі вечірка. Потрібен персонал, щоб обслуговувати гостей. Поїдеш з Ритою. Оплата одразу по закінченню. 

– Я не проти, – кажу. Якщо добре заплатять, зможу знайти якесь краще житло, ніж з тих варіантів, що я розглядала. 

– Чудово! – радіє Тарас. – Тільки зроби щось з лобом своїм. Цей синець буде кидатися в очі.

Доводиться просити Риту зробити мені макіяж. Нічого занадто вульгарного. Просто багато тонального, щоб сховати синець.

– І де ти так приклалася? – питає Рита. 

– Нещасний випадок, – кажу. 

Риті цього достатньо, щоб вгамувати свою цікавість. Їй вдається приховати мій синець, і ми викликаємо таксі, яке має відвезти нас до місця призначення. Все оплачує комплекс, куди ми їдемо, і це радує. 

– Ти знаєш, що там за вечірка? – питає Рита, поки їдемо.

– Ні, не знаю, – кажу. – Яка різниця? Головне, щоб нам заплатили. 

– День народження якогось багатія. Буде багато мажорів. Може, мені вдасться знайти своє щастя, – сміється Рита. 

У неї свої бажання, а у мене – свої. Я хочу заробити грошей, щоб була можливість орендувати пристойне житло. Якщо сьогодні така можливість буде, то я щаслива. 

Заміський комплекс вражає своїми масштабами. Офіціанти та інші працівники носяться туди-сюди, тому що зовсім скоро має розпочатися свято. Мені навіть уявити страшно, скільки грошей було витрачено. Зал прикрашений живими квітами. На столах устриці, мідії та дороге шампанське. 

Рита оглядає все це з відкритим ротом, а я просто не розумію, навіщо скільки грошей вкладати у це. Просто пафос, і не більше, щоб показати, хто є хто. 

Нам дають чорні спідниці та білі блузки. Волосся збираю у пучок і радію, що синця на лобі не видно. Перед тим як вийти в зал, проводять детальний інструктаж, і я розумію – не можна помилятися, інакше будуть проблеми й зарплата мені не світить. 

Коли виходимо в зал, одразу оглядаю поглядом гостей. Їх тут дуже багато. Я бачу іменинницю, і якоюсь мірою навіть заздрість бере. Виглядає вона чудово. Розкішна червона сукня, коштовності, довге чорне волосся, що виблискує у світлі ламп. 

Я ходжу поміж гостей і пропоную шампанське. Зберігаю стриманий вираз обличчя, як нам говорили, і намагаюсь не надто відкрито витріщатися на вбрання жінок.