- Глава 11 -

Коли Назар йде забирати друга, я залишаюся сидіти в салоні. Дуже сподіваюся, що мою присутність Ігор навіть не помітить. Не хочу знову з ним сваритися. Сама собі обіцяла тримати дистанцію, а тут таке. Наче насміхається хтось, підлаштовуючи чергову нашу зустріч. 

Назар повертається до мене через кілька хвилин. У лобовому склі бачу, як він веде Ігоря, дійсно дуже п’яного. В цей момент мені стає його по-справжньому шкода. Я не знаю, який насправді брат Насті, але зараз він переживає втрату сестри. Це велике горе. І якоюсь мірою я розумію його вчинки. 

– Сідай! – Назар відкриває задні двері автівки, і Ігор практично падає на сидіння. 

– О, ти не один! Знайшов собі подругу на вечір? – п’яно регоче. 

– Ага, знайшов! – бурчить Назар і двері закриває. 

Поки він обходить автомобіль, я практично не дихаю. Не хочу, щоб Ігор мене впізнав. Краще нехай думає, що я подруга Назара. 

– Як тебе звати, крихітко? – питає Ігор. – Може, сядеш до мене? Тут буде веселіше. 

Відповідати не поспішаю. Назар повертається, і Ігор замовкає. Шкода, що ненадовго. 

– Я сьогодні трохи перебрав, – заявляє. 

– Я помітив, – цідить Назар. – У тебе так кожен день. 

– Просто на вечір мене завжди накриває, – розповідає. – Я до божевілля сильно хочу набрати Настю. Спитати як вона. Мала любила розповідати мені про свої стосунки з хлопцями. Про подруг. Ми не надто часто спілкувалися, і тепер я шкодую про це. 

Голос Ігоря такий вбитий. Я уявляю, як йому болить смерть сестри. Не знаю, як можна допомогти в такому випадку, тому відвертаюсь до вікна і ковтаю сльози. 

– Її не повернути, друже, – говорить Назар. – Ти маєш навчитися жити без неї. 

– Це до біса важко, – цідить. – А ще мене роз’їдає жага помсти. Я хочу, щоб той пацан згнив у в’язниці! Щоб він страждав, як страждала моя сестра! Вона хотіла жити, а він забрав її життя!

Ігор переходить на крик, а я здригаюсь від кожного його слова. Мене душать сльози. Я хочу сказати, що мій брат ні в чому не винний, але… не можу! 

– А ще мене дратує його сестра! – продовжує Ігор. – Свята невинність, чорт забирай! Коли бачу її, хочеться взяти за плечі й добряче стряхнути, щоб прокинулася. Таке відчуття, що вона в якомусь своєму світі перебуває і не бачить, що відбувається. Захищає брата-вбивцю. Дурепа!

– Ігорю, досить! – цідить Назар і на мене дивиться.

– Чого це досить? – п’яний Ігор ще більше розпалюється. – Я її ненавиджу! Точно так само, як і її брата! Якщо вона його захищає, то нічим не краща за нього! Слухай, а давай у твоєї подружки запитаємо! Чого вона мовчить? Німа, чи що? 

– Не німа. Просто не хоче з тобою розмовляти, – схоже, Назар вже і сам не радий, що поїхав по Ігоря. А я здогадувалася, що саме так і буде. 

– Чого це? – фиркає Ігор. – Крихітко, давай знайомитись! Я… 

Він перехиляється через сидіння і завмирає як вкопаний. Дивиться на мене, а я не можу вдихнути повітря. 

– Краще мовчи! – цідить Назар. 

– Якого біса вона робить у твоїй тачці? – гиркає Ігор і сідає рівно. Я напружуюсь кожною клітинкою тіла. Знаю, що далі буде тільки гірше. 

– Назаре, можеш зупинитися? Я краще вийду! – прошу.

– Тікаєш? – хмикає Ігор. – Правильно робиш. Забирайся!

– Досить! – кричить Назар. – Ніхто нікуди не піде. Спочатку ми відвеземо тебе, Ігорю, а тоді Евеліну. 

На кілька секунд в салоні стає тихо, а тоді телефон Назара починає дзвонити. Він дістає його, хмуриться і несподівано їде на узбіччя. 

– Це важливий дзвінок. Я відповім і далі поїдемо, – говорить і робить те, чого я точно не чекала. Залишає салон, щоб поговорити. 

Завмираю як вкопана, коли двері за ним закриваються. Відчуваю на собі погляд Ігоря і чекаю його наступних слів.

– Вирішила спокусити мого друга? – питає роздратовано. – Погана ідея. Знаєш, скільки у нього таких як ти?

– Все не так, – ціджу. 

– Дійсно? – фиркає. – Чому ж тоді ти сіла в його тачку? Схоже, не така ти вже і правильна, як я думав.

Несподівано Ігор торкається мого плеча, а я від цього дотику вскакую як ужалена. Відкриваю двері й мало не падаю на асфальт. 

Назар відійшов трохи далі і продовжує говорити, а я швидко йду тротуаром. Подалі від автомобіля і головне – від Ігоря. 

– В тачку повернись! – кричить Ігор, котрий також виліз з салону. 

– Ні! – кидаю через плече і йду далі, не оглядаючись. Звідси до мого дому далеко, але мені байдуже. Я в грозу дійшла, то зараз точно дійду. Головне, щоб бути подалі від цього чоловіка. 

Несподівано хтось хапає мене за руку і різко розвертає назад. Я не встигаю зреагувати й іншою рукою торкаюсь грудної клітки Ігоря. Саме там, де б’ється його серце. 

– Вирішила характер показати? – цідить і піднімає очі на мій лоб. – А це що таке? 

Стає до біса ніяково. Стою як дурепа практично в його обіймах і відчуваю, як під моєю долонею б’ється його серце.