- Глава 10.2 -

– Елю, а може, варто розповісти правду? – питає Юля, коли обідаємо на вулиці кавою та батончиками з автомата. – Я думаю, що цей Ігор швидко поставить Тарасова на місце. 

– Це погана ідея, – зітхаю. – Повір, я теж хочу, щоб Тарасов відповів, але Денис взяв гроші. Я не можу втручатися у це. 

– А якщо Дениса посадять на кілька років? Ти теж мовчати будеш? – питає Юля, а я… не знаю, що їй відповісти. 

Я багато разів думала про це. Шукала варіанти, але якщо я розповім правду, доведеться повертати все, що Тарасов дав моєму батькові. У мене таких грошей немає, і де їх взяти – не знаю. 

Якесь замкнуте коло виходить.

Після пар йду на роботу, але сьогодні не працюю на залі, а на кухні. Мій синій лоб приверне занадто багато уваги, а я цього не хочу. 

Поки є час, гортаю стрічку в телефоні з оголошеннями про оренду житла. Я серйозно налаштована з’їхати від батьків, тільки ціни на житло добряче кусаються. 

– Евеліно, там про тебе питають, – говорить офіціантка Рита, коли приходить за черговим замовленням.

– Хто? – одразу думаю про Ігоря. 

– Привабливий блондин. Не бачила його раніше, – відповідає, а я розумію, що це не Ігор. Може, його друг? 

Залишаю кухню та одягаю кепку на голову, коли виходжу в зал. Ігор це чи не Ігор, але свій синець показувати не хочу. Оглядаю поглядом зал і бачу того самого блондина – друга Ігоря. Він привітно мені усміхається, а я ніяковію.

– Привіт! – вітається першим, коли до столика наближаюсь. – Я тебе не відволікаю?

– У мене є кілька хвилин, – кажу. – Що ти хотів?

– Допоможеш з вибором страв? Якщо чесно, то я дуже голодний, – заявляє. 

– Ти міг би попросити в офіціантки про це, – кажу прямо. – Навіщо тобі я?

– Ти мене розкусила, – усміхається.  – Хотів тебе побачити.

– Навіщо? 

– Ти мені сподобалася, – випалює. – До котрої години працюєш? Я проведу тебе додому.

– Не варто, – кажу прямо. – Я не шукаю стосунків. До того ж ти друг Ігоря, а між нами дуже погані взаємини. Замов собі картоплю з підливою, якщо голодний. Думаю, буде смачно.

Залишаю зал і повертаюся на кухню. Чомусь хвилююсь сильно. Не очікувала почути таку пропозицію від цього чоловіка. Не скажу, що він мені не подобається, але стосунки – це дійсно останнє, що мені зараз треба. А стосунки з другом мого ворога – тим більше. 

Коли закінчується робочий час, переді мною постає дилема, куди піти на ніч. Я справді не хочу додому, але квартиру не знайшла, а іншого місця, щоб переночувати, немає. Вирішую ще сьогодні залишитися вдома, а завтра зібрати трохи речей і таки взятись за пошук житла. 

Разом з іншими працівниками залишаю кафе і різко зупиняюсь, коли бачу того самого блондина біля розкішного автомобіля. Я не пам’ятаю його імені, але точно знаю, що він також не простий смертний. Щось останнім часом таких, як він, надто багато навколо мене. 

– Що ти тут робиш? – питаю, наблизившись. 

– Я не полишаю надії провести тебе додому, – усміхається. – Прогуляємось чи поїдемо? 

– Поїдемо, – несподівано навіть для себе погоджуюсь. Він усміхається знову і відчиняє для мене двері своєї автівки. 

Можливо, я вкотре роблю помилку, але вирішую спробувати. Цей блондин здається мені нормальним. Думаю, нічого не станеться, якщо він просто відвезе мене додому. 

– Нагадаєш своє ім’я? – прошу, коли автівка рушає. Називаю свою адресу, і він вводить її у навігатор. Швидше за все, в моєму районі ця тачка ще ніколи не була. 

– Назар, – говорить. – А твоє я запам’ятав.

– Круто, – кажу сухо.

– Евеліно, я знаю, що сталося між тобою та Ігорем. І про твого брата теж, – відразу переходить до серйозної теми. – Скажу чесно, мені здається, що не все так просто. 

– Що ти маєш на увазі? – дивлюсь на нього. Мене дивує те, що Назар так швидко зрозумів: є щось незрозуміле у тій аварії. 

– Твій брат точно був за кермом? – питає прямо, а я не знаю, що відповісти. Розумію, що говорити правду – не варіант. Та з іншого боку, Назар може бути тим, хто допоможе мені добитися справедливості.

Від відповіді мене рятує дзвінок телефону самого Назара. Краєм ока бачу, що телефонує Ігор, і навіть не дивуюсь. 

– Слухаю! – Назар незадоволений і не приховує цього. – Я зайнятий. Так, не один. Ігорю, виклич таксі.

Я не можу розібрати, що говорить Ігор, але він явно не тверезий. Назар намагається від нього відкараскатись, а тоді несподівано погоджується приїхати. Не розумію тільки куди. 

– Пробач. Ігор п’яний як чіп. Треба забрати його і додому відвезти, – говорить, закінчивши дзвінок.

– То їдь. Звідси я пішки дійду, – випалюю.

– О, ні! Я маю доставити тебе додому, – заявляє. – Давай його по дорозі підберемо, а тоді тебе відвезу, щоб коло не робити. Він тут поряд в барі. 

Навіть не знаю, сміятися мені чи не варто. Ситуація до біса абсурдна. Доля знову штовхає мене на зустріч з Ігорем. Може, варто відмовитися? Він точно не зрадіє, побачивши мене.