- Глава 10 -

Наступного ранку треба йти на навчання, а у мене гематома на пів лоба. Виглядає це жахливо і прикрити нічим. Коли з’являюсь на кухні, мама бачить, що зі мною, але ніяк не коментує. Продовжує готувати їсти, наче нічого не сталося.

– Це переходить всі межі, – кажу сердито. – Ти хоча б розумієш, що далі буде гірше? Коли він в пориві злості й тобі голову розіб’є? Мамо, що має статися, щоб ти вигнала його геть?

– Я впевнена, що батькові прикро, – знову торочить своє. – Він перебрав, і тому… 

– Та досить його захищати! – кричу, і голова починає боліти. Кривлюсь і розумію, що немає сенсу щось доводити. – Я хочу знайти собі житло. Не можу кожного разу повертатися сюди та бачити цю картину. 

– Це і твоя квартира теж, – невдоволено говорить мама. – Навіщо платити комусь, якщо ти можеш жити тут? 

– Я знаю, чому ти так говориш. Таткові доведеться підняти свій зад і піти працювати, бо твоєї зарплати не вистачить, щоб прожити місяць і ще й комунальні послуги оплатити. 

– Справа не в цьому, – бурчить мама.

– А в чому? – фиркаю. – Через нього твій син у в’язниці, а донька хоче жити окремо. Невже ти готова втратити усіх, лиш би він був поруч?

Мама нічого не відповідає, а я знаю, що готова. Вона наче одержима не може вигнати батька. Нехай її син гниє у в’язниці, а донька отримує побої – головне, щоб чоловік поряд був. Хоча який він чоловік?

Снідати не хочу. Залишаю квартиру і йду до найближчої аптеки, щоб купити ліки від голови. Добре, що вдома знайшлася кепка Дениса і я натягла її на голову. Так хоча б розбитого лоба не видно. 

Коли прибуваю до універу, голова майже не болить, але настрій жахливий. Юля вже чекає мене біля входу й одразу розуміє, що щось сталося. Підіймаю кепку, щоб показати їй синець на лобі, і подруга шоковано закриває рота рукою.

– Слухай, ти впевнена, що не треба в лікарню? Виглядаєш жахливо, – говорить подруга.

– Все добре, – кажу. – Це не смертельно. 

Поки йдемо до аудиторії, розповідаю їй всі вчорашні події. Мене розриває від емоцій. Була б моя воля, я б залюбки вигнала батька з квартири й нехай сам собі раду дає. Мені його не шкода. 

– Жахлива ситуація, – хмуриться Юля. – І я зараз про все. 

– Ти пробач за те, що в барі сталося. Я реально не думала, що зустріну там Ігоря. 

– Не говори дурниць, – усміхається. – Я впевнена, що Андрій тебе не здасть. Він хороший. 

Мені байдуже, здасть він мене чи ні. Я не хочу Юлю підставляти. 

Розпочинається лекція, і я ховаю голову під кепкою. Добре, що на мене увагу ніхто не звертає. Новина про аварію якось дуже швидко відійшла на другий план, і всі забули про те, що мій брат зараз у в’язниці. 

Фотографія Насті досі в коридорі, але якщо спочатку всі зупинялися, щоб просто віддати їй свою шану, то зараз просто проходять повз. Навіть її подружки. 

Коли настає перерва, ми з Юлею йдемо у їдальню. Останнім часом я погано їм, або не їм взагалі. Відчуваю, що сильно схудла, і мені це не подобається. Я і так худою була, а тепер ще більше. Такими темпами працювати не зможу. 

Ми займаємо вільний столик і йдемо по їжу. Стаємо в чергу, котра рухається дуже повільно. Та коли настає час мені вибирати їжу, переді мною з’являється Тарасов зі своїм другом і нахабно починає забирати тарілки зі стравами. 

– Тут черга взагалі-то, – кажу сердито.

– Що? – Тарасов не очікував, що я буду огризатися. Він здивовано мене розглядає, наче намагається пригадати, хто я така. – О, так це ж сестра вбивці!

Він кричить це на всю їдальню, і відповідно всі одразу звертають на нас увагу. Стає до біса ніяково, і я готова вилити суп Максу на голову. Чесно кажучи, вже збираюсь це зробити, але мене Юля зупиняє, опустивши руку на плече. 

– Давай краще підемо, – просить, і я її слухаю. Залишаю тацю і під прямим поглядом Макса виходжу з їдальні. 

Я ненавиджу цього хлопця кожною клітинкою свого тіла. З кожним разом все більше. Він вважає себе безкарним, і дуже шкода, що так і є.