- Глава 9.2 -

Чоловік розгубився, тому і пішов за мною. Навіть свою руку з моєї руки не забрав.

Я залишила пляшку внизу, зачинила двері та потягла Ігоря у службову роздягальню. Розуміла, що можуть бути проблеми через це, але його кров мене налякала.

– Сідай тут! – кажу, і Ігор слухняно сідає на крісло. Я ж дістаю з тумби аптечку і шукаю там все необхідне, щоб рану обробити. 

Повертаюсь до Ігоря і трохи збентежено торкаюсь пальцями його голови. Під волоссям знаходжу ранку та обробляю її перекисом. Коли Ігор сичить від болю, я нахиляюсь і дмухаю туди. 

В якусь секунду в голові складається картинка, як ми зараз виглядаємо. Він дуже близько, а я схвильовано намагаюсь йому допомогти. 

Руки тремтять, коли ватним диском витираю кров зі скроні. Для цього доводиться зігнутися, і тепер моє обличчя навпроти його. Наші погляди зустрічаються і… 

– Евеліно, якого біса?! – гиркає Андрій, і я наче зі сну виринаю. Серце сильно б’ється об груди, і на Ігоря стараюсь не дивитися. 

– Пробач, – кажу збентежено. – Клієнт отримав травму, і я… 

– Який клієнт? Ти що, лікарка? – кричить. – Я куди тебе відправив? Де алкоголь?! 

– Не кричи на неї! – дуже несподівано на мій захист стає Ігор. – Вона просто допомогла!

– А ти хто взагалі такий? Захисник її? – Андрій наближається до Ігоря, і мені здається, що зараз ці двоє поб’ються. 

– Андрію, я зараз все принесу. Повертайся в зал, – кажу. – А ти… тобі краще піти.

Звертаюсь до Ігоря, але на нього не дивлюсь. Щось дивне відбулося між нами сьогодні. Я думала, що після того, як вдарила його по голові, Ігор зітре мене в порошок, а він ще й допоміг.

Знову йду на склад, беру те, що треба, і повертаюся в зал. Ігоря ніде не видно, а от Андрій дивиться на мене сердито. Я розумію, що не мала права вести стороннього в підсобне приміщення, але я реально злякалася.

– Пробач, – кажу перед закриттям бару. – Він мій знайомий. Не дуже хороший. Отримав травму, і я не хотіла, щоб на мене все списав. 

– Не роби так більше. Якщо власник дізнається, проблеми будуть у всіх, – відповідає доволі спокійно.

– Звісно, – видихаю. 

Бар закінчує роботу о другій ночі, і тепер треба думати, як дістатися додому. Юля живе на сусідній вулиці й для неї це зовсім не проблема, а от мені непросто буде дістатися іншого кінця міста. 

– Підвезти? – питає Андрій, коли зачиняє всі двері й до мене наближається.

– Я далеко живу, – відповідаю. 

– Це не смертельно, – усміхається. – Ходімо. 

В Андрія доволі старенька Audi, але вона в хорошому стані і їде добре. Кажу адресу, коли сідаємо в салон, і рушаємо. Лише зараз я придивляюсь до цього чоловіка. На вигляд йому років тридцять, може трохи менше. Руки вкриті татуюваннями, а на обличчі борода, що робить його значно старшим свого віку та брутальним. 

– Отже, той тип – твій знайомий, – говорить і на мене поглядає. 

– Майже, – зітхаю. – Між нами дуже погані стосунки. Мій брат винний в смерті його сестри, а він мстить мені. 

– Нічого собі, – хмурить брови. – Розкажеш детальніше?

Сама не розумію чому, але розповідаю Андрієві все. Не уточнюю тільки, що за кермом автівки був не Денис. Не хочу, щоб хтось ненароком дізнався правду. 

– Жахлива ситуація насправді, – робить висновок. – З одного боку я його розумію. Втратити сестру – це жахливо, але з іншого… це ж не твоя провина.

– Безвихідна ситуація, – кажу. – Тепер я переживаю за брата. Не знаю, що з ним буде. 

– Якщо винний – має відповідати, – карбує Андрій.

– Я розумію, – киваю і відвертаю голову в інший бік. Не хочу, щоб він бачив мої сльози. Найгірше те, що Денис не винний, але змушений сидіти у в’язниці, тому що врятував батька, котрий на це взагалі не заслуговує. 

– Дякую, Андрію. І ще раз пробач, – кажу, коли автомобіль біля мого під’їзду зупиняється. На годиннику початок четвертої, а завтра в універ. Треба хоч трохи відпочити. 

– Все гаразд, – усміхається. – Буду радий бачити тебе ще. 

Це приємно. Бажаю йому спокійної ночі і йду до будинку. Піднімаюсь на поверх, відкриваю двері й встигаю тільки роззутися, як в коридорі з’являється п’яний тато. 

– Де тебе носило? – цідить. – Ти бачиш, котра година?!

– Пізно ти взявся за моє виховання, – кажу сердито. – На відміну від тебе, я працюю. 

– Де працюєш? На трасі? – фиркає. – І скільки грошей принесла?

Завмираю як вкопана, тому що зовсім не впізнаю в цьому пиятиці свого батька. Він говорить зі мною так, наче я шматок лайна, але насправді сам такий, тому що дуже швидко скотився до дна. 

– Йди краще спати, – ціджу і хочу пройти у кімнату, але несподівано тато сильно хапає мене за зап’ястя. Так сильно, що сльози на очах виступають. 

– Дай грошей! – гиркає. – Батькові на ліки!

– На ліки? – повторюю. – Дуже смішно.