- Глава 8 -

Я не можу навіть собі пояснити, що відчуваю в цей момент. Над дівчиною починають збиратися люди, а я дивлюсь на її бліде обличчя і розумію, що теж приклав руку до того, що зараз вона в такому стані. 

Кілька секунд стою незворушно і веду боротьбу з самим собою. А тоді зриваюсь з місця, і ноги несуть мене в епіцентр подій. Сідаю поруч, торкаюсь долонею гарячої щоки. Дівчина не реагує. Одразу розумію, що у неї висока температура, і знову роблю щось дуже дивне. 

Піднімаю її на руки та ловлю себе на  думці, що вона дуже легка. Аж занадто, як на мене. 

 – Ти куди її несеш? – злякано питає подружка.

– В лікарню поїдемо, – ціджу. – Ти з нами?

Дівчина явно розгублена, але киває на знак згоди. Боїться залишати мене з Евеліною. 

Вона відкриває двері моєї машини та чекає, поки покладу Евеліну на заднє сидіння. Сама сідає поруч з нею, і я двері закриваю. Сідаю за кермо і вкотре повертаюся, щоб поглянути на бліде обличчя Евеліни. Вона не прокидається, і мене це дратує. 

– Що з нею? – питаю у її подружки, поки їдемо.

 – В Елі висока температура. Я говорила їй не їхати в суд, але вона не могла інакше… – схлипує подружка. 

Я нічого не відповідаю. А що тут говорити? Не скажу, що мені її шкода. Просто відчуваю свою долю відповідальності. Захворіла Евеліна через мене. 

Коли прибуваємо в лікарню, я знову піднімаю її на руки та несу всередину. Обережно опускаю на кушетку і пояснюю, що сталося. Дівчину забирають, а я не знаю, що тепер робити. Їхати геть, чи почекати, щоб дізнатися як вона.

– Чому ти привіз її в приватну клініку? – невдоволено питає подружка Евеліни. – В Елі немає грошей, щоб оплатити лікування тут.

– Я сам усе оплачу, – кидаю сухо.

– А з чого така щедрість? – фиркає дівчина. – Винним себе відчуваєш? Це ж через тебе вона захворіла, чи не так?

– Це не твоя справа! – гиркаю роздратовано. – Краще за подружкою дивись, а я пішов!

Залишаю її в коридорі, а сам йду до реєстратури. Залишаю свої контактні дані та оплачую лікування, як і обіцяв.

Можна сказати, що на цьому моя місія виконана і совість чиста, але коли сідаю в автівку, думками знову повертаюсь до неї… Ця Евеліна дратує мене до божевілля. Показує себе як бідну та нещасну, але я ж то знаю, що насправді все інакше. Вона така ж, як і її брат. Погана людина. 

Їду одразу в офіс, сподіваючись, що робота допоможе мені відволіктися від думок про цю дівчину. Насправді наче й допомагає. Я працюю, проводжу зустрічі та нараду, але разом з тим постійно дивлюсь на телефон і практично не випускаю його з рук, щоб не пропустити дзвінок з лікарні.

Коли всі працівники розходяться, я теж збираюся додому. Хочу набрати Назара, щоб поїхати в бар і випити чогось. Розслабитись мені однозначно не завадить, але як тільки беру телефон в руки, надходить дзвінок з незнайомого номера.

– Слухаю!

– Добрий вечір, Ігорю! Це з клініки вас турбують, – говорить жінка. 

– Я слухаю вас, – кажу.

– Евеліна прийшла до тями. У неї сильна застуда, тому ми вирішили залишити її тут на ніч. 

– Чудово.

– Але дівчина відмовилася. Кілька хвилин тому вона покинула клініку, а перед цим просила сказати скільки винна за лікування. 

– Сподіваюсь, що ви не сказали.

– Звісно ні! – випалює. 

– Чудово. Дякую, – закінчую дзвінок першим і не зрозуміло чому посміхаюсь. Я ж знав, що так і буде. Евеліна не прийме мою допомогу. Горда, зараза! 

Не розумію тільки чому вона пручається. Гроші мені в обличчя кинула. Думає, що я не можу її купити? Та я вже це зробив! Якби не мої гроші, вона б сконала від високої температури! 

Дівчина розуміє, що тепер винна мені й тому казиться. А от я не розумію, чого мене це так тішить… 

Варто тримати дистанцію, але з кожним разом мене все більше тягне до неї. 

Вирішую таки поїхати в бар і випити. Сьогодні був дуже довгий день. Набираю Назара, і він погоджується скласти мені компанію. Спочатку вирішую нічого про Евеліну не говорити, бо друг знову буде вчити мене життя, але після кількох  склянок віскі мене вже не зупинити.

Щиро дякую за підтримку цієї книги. Підписуйтесь, щоб не пропустити мої новини