- Глава 8 -

Я не можу навіть собі пояснити, що відчуваю в цей момент. Над дівчиною починають збиратися люди, а я дивлюсь на її бліде обличчя і розумію, що теж приклав руку до того, що зараз вона в такому стані. 

Кілька секунд стою незворушно і веду боротьбу з самим собою. А тоді зриваюсь з місця, і ноги несуть мене в епіцентр подій. Сідаю поруч, торкаюсь долонею гарячої щоки. Дівчина не реагує. Одразу розумію, що у неї висока температура, і знову роблю щось дуже дивне. 

Піднімаю її на руки та ловлю себе на думці, що вона дуже легка. Аж занадто, як на мене. 

 – Ти куди її несеш? – злякано питає подружка.

– В лікарню поїдемо, – ціджу. – Ти з нами?

Дівчина явно розгублена, але киває на знак згоди. Боїться залишати мене з Евеліною. 

Вона відкриває двері моєї машини та чекає, поки покладу Евеліну на заднє сидіння. Сама сідає поруч з нею, і я двері закриваю. Сідаю за кермо і вкотре повертаюся, щоб поглянути на бліде обличчя Евеліни. Вона не прокидається, і мене це дратує. 

– Що з нею? – питаю у її подружки, поки їдемо.

 – В Елі висока температура. Я говорила їй не їхати в суд, але вона не могла інакше… – схлипує подружка. 

Я нічого не відповідаю. А що тут говорити? Не скажу, що мені її шкода. Просто відчуваю свою долю відповідальності. Захворіла Евеліна через мене. 

Коли прибуваємо в лікарню, я знову піднімаю її на руки та несу всередину. Обережно опускаю на кушетку і пояснюю, що сталося. Дівчину забирають, а я не знаю, що тепер робити. Їхати геть, чи почекати, щоб дізнатися як вона.

– Чому ти привіз її в приватну клініку? – невдоволено питає подружка Евеліни. – В Елі немає грошей, щоб оплатити лікування тут.

– Я сам усе оплачу, – кидаю сухо.

– А з чого така щедрість? – фиркає дівчина. – Винним себе відчуваєш? Це ж через тебе вона захворіла, чи не так?

– Це не твоя справа! – гиркаю роздратовано. – Краще за подружкою дивись, а я пішов!

Залишаю її в коридорі, а сам йду до реєстратури. Залишаю свої контактні дані та оплачую лікування, як і обіцяв.

Можна сказати, що на цьому моя місія виконана і совість чиста, але коли сідаю в автівку, думками знову повертаюсь до неї… Ця Евеліна дратує мене до божевілля. Показує себе як бідну та нещасну, але я ж то знаю, що насправді все інакше. Вона така ж, як і її брат. Погана людина. 

Їду одразу в офіс, сподіваючись, що робота допоможе мені відволіктися від думок про цю дівчину. Насправді наче й допомагає. Я працюю, проводжу зустрічі та нараду, але разом з тим постійно дивлюсь на телефон і практично не випускаю його з рук, щоб не пропустити дзвінок з лікарні.

Коли всі працівники розходяться, я теж збираюся додому. Хочу набрати Назара, щоб поїхати в бар і випити чогось. Розслабитись мені однозначно не завадить, але як тільки беру телефон в руки, надходить дзвінок з незнайомого номера.

– Слухаю!

– Добрий вечір, Ігорю! Це з клініки вас турбують, – говорить жінка. 

– Я слухаю вас, – кажу.

– Евеліна прийшла до тями. У неї сильна застуда, тому ми вирішили залишити її тут на ніч. 

– Чудово.

– Але дівчина відмовилася. Кілька хвилин тому вона покинула клініку, а перед цим просила сказати скільки винна за лікування. 

– Сподіваюсь, що ви не сказали.

– Звісно ні! – випалює. 

– Чудово. Дякую, – закінчую дзвінок першим і не зрозуміло чому посміхаюсь. Я ж знав, що так і буде. Евеліна не прийме мою допомогу. Горда, зараза! 

Не розумію тільки чому вона пручається. Гроші мені в обличчя кинула. Думає, що я не можу її купити? Та я вже це зробив! Якби не мої гроші, вона б сконала від високої температури! 

Дівчина розуміє, що тепер винна мені й тому казиться. А от я не розумію, чого мене це так тішить… 

Варто тримати дистанцію, але з кожним разом мене все більше тягне до неї. 

Вирішую таки поїхати в бар і випити. Сьогодні був дуже довгий день. Набираю Назара, і він погоджується скласти мені компанію. Спочатку вирішую нічого про Евеліну не говорити, бо друг знову буде вчити мене життя, але після кількох склянок віскі мене вже не зупинити.

– А я говорив тобі не чіпати дівчину! – заявляє друг, а я одразу дратуюсь. Якого біса взагалі розповів йому все, що сьогодні було? 

– А я тут до чого? – фиркаю. – Нехай дякує, що я допоміг. Лікування оплатив. 

– Так ти оплатив його не просто так. Хіба ні? – хмикає. – Відчуття провини загризло? 

– Слухай… – зараз я готовий плюнути на те, що ми друзі, і відправити Назара далеко та надовго. – Я піду вже. Завтра багато справ. 

Назар також встає. Сподіваюсь, що він не продовжить розмову про Евеліну. Не хочу сваритися з кращим другом. 

Викликаю таксі, тому що немає сенсу сідати за кермо в такому стані. Машина прибуває швидко, і як тільки сідаю на заднє сидіння, в голові з'являється дивне бажання набрати втікачку. 

Мені не дає спокою те, що вона знову повелась зверхньо. Наплювала на те, що я оплатив лікування, і залишила клініку. Що хотіла цим сказати? Ця дівка все одно ніхто і просто хоче набити собі ціну.