- Глава 7.2 -

Повертаючись в місто, мене набирає Каріна. Ми знайомі багато років, і  я точно знаю, що вона в мене закохана ще зі школи. Сам я нічого не відчуваю до неї, але бувають моменти, такий, як сьогодні, коли кортить зняти напругу. 

– Повечеряємо разом? – муркоче в слухавку. 

– Я заїду після роботи, – сухо кажу.

– Чудово! Я буду чекати!

Вона щаслива, що ми побачимось, а я збираюсь просто переспати з нею і піти. Мені не потрібні стосунки. Відповідальність. Особливо з Каріною. 

Я знаю, що їй потрібен багатий наречений, котрий буде забезпечувати її усе життя, а я не готовий до такого. Якщо немає почуттів, то навіщо стосунки?

До вечора працюю, а коли збираюсь до Каріни, вирішую купити пляшку вина і квіти. Каріна зустрічає мене в короткому шовковому халатику та з макіяжем. Видно, що готувалася. 

– Проходь. Якраз їжу з ресторану привезли, – запрошує. 

– Ти не вмієш готувати? – питаю, знімаючи взуття. 

– Ні, – сміється. – Такі дівчата як я не створені для того, щоб біля плити стояти. 

Каріна дійсно дуже гарна. Як з картинки. Але я не впевнений, що все у неї своє. 

Їжу з ресторану я не хочу, і так їм її постійно, а от саму Каріну – ще й як. Наближаюсь до неї, за шию хапаю і цілую так, що вона ледве на ногах тримається. 

– А як же вечеря? – усміхається задоволено.

– Я не голодний, – ціджу і халат з неї знімаю. 

Ми переносимось в спальню, і вже тут мені вдається зняти напругу. Каріна шалена в ліжку. Саме тому я їду сюди, коли треба розслабитись, і після сексу відразу ж забираюся.

– Знову тікаєш? – питає невдоволено, коли починаю одягатися. 

– Завтра судове засідання. Мені треба бути готовим, – кажу сухо.

– Ти можеш спати тут. Я не буду тебе чіпати, – продовжує наполягати.

– Ні, – карбую. – Я поїхав, Каріно.

Залишаю кімнату, а тоді й квартиру. Ліфтом не їду. Біжу сходами вниз. Коли опиняюся в автомобілі, не поспішаю їхати. Обхоплюю пальцями кермо і згадую Евеліну… 

Так, саме її. Я так і не дізнався, дісталася вона тоді дому чи ні. Навіть в кафе не заходив, щоб глянути, чи працює. Не скажу, що занадто сильно хвилююсь за неї, але якщо згадав після сексу з іншою – варто насторожитися. 

Їду додому, щоб виспатися, адже завтра дійсно важливий день. Засідання о десятій, і я маю бути там ще швидше. 

Прокидаюсь о шостій. Йду на пробіжку, щоб скинути напругу, котра за ніч знову назбиралася. Тоді сніданок і в суд. 

Біля центрального входу зустрічаю адвоката того хлопця. Він теж мене помічає та усміхається. 

– Все йде за планом, Ігорю, – говорить тихо. – Хлопець не вийде під заставу.

– Прекрасно! 

Адвокат чудово виконує свою роботу, за яку я йому заплатив. Він першим заходить всередину, а я – за ним. В коридорі зібралося багато людей. Журналісти також є. Одягаю темні окуляри, щоб стати менш помітним, і саме в цей момент помічаю Евеліну в іншому кінці коридору. Вона не одна. Мабуть, з подругою. Та підтримує її за руку, а я помічаю нездоровий вигляд Евеліни. 

Шкіра бліда, темні кола навколо очей. Схоже, після тієї прогулянки під дощем вона таки захворіла. 

Не скажу, що мене мучить сумління, але щось таки є. Я знову і знову дивлюсь на неї, хоч і розумію, що не треба. А потім Евеліна помічає мене. Чомусь мені здається, що зараз вона підійде, але ні, не підходить. Відвертається, і саме в цей момент нас кличуть в судову залу.

Ну що ж, думаю, буде цікаво.

Евеліна одразу йде до ґрат, за якими сидить винуватець ДТП. Це вперше я бачу його не на фото. Малий ще зовсім і з Евеліною дуже схожий. Він наляканий і дуже худий. Мабуть, совість його догризає. 

Евеліна тим часом говорить йому щось, плаче, а він тільки головою киває. Як же мені цікаво, що за слова вилітають з її уст, але в залі шумно і мені нічого не чути. 

Розпочинається засідання, і я практично все пропускаю крізь вуха. Мене цікавить рішення суду, і коли озвучують, який запобіжний захід обрали вбивці моєї сестри, я на Евеліну дивлюсь, котра реве, не зупиняючись. 

Відвертаю голову і на себе злюсь. Якого чорта взагалі на неї витріщатись?

Всі підводяться, і я теж. Суддя виходить і хлопця цього забирають. Евеліну в коридор веде її подруга. За плечі тримає, наче боїться, що та самостійно не встоїть на ногах. 

Я теж йду, але там мене зупиняє прокурор. Він розповідає про подальші слідчі дії, а я за його спину дивлюсь. На Евеліну. 

Вона каже щось подрузі, і та кудись йде, а Евеліна сама залишається. Вона здається мені абсолютно розбитою, а тоді наші погляди зустрічаються – і мене наче льодяною водою обливає. 

– Ігорю, ви мене чуєте? – питає прокурор, і я переводжу погляд на нього.

– Так, я…

Договорити не встигаю, тому що знову торкаюсь поглядом Евеліни. Саме в той момент, коли вона втрачає свідомість і падає посеред коридору.