- Глава 7 -

Ігор

Я ненавиджу цю дівку точно так само, як і її брата! Вона показує себе такою нещасною, але я-то знаю, що вони обоє мерзотники. 

Піддавшись якомусь дивному пориву, знову поїхав до неї в кінці робочого дня. Хотів сказати, що її братик не може вийти під заставу, а що отримав в результаті? 

Вона кинула мені в обличчя гроші, які, до речі, залишив не я, а Назар. Чомусь друг вирішив, що цій дівці треба залишити хороші чайові, і що в результаті? Вона кинула їх мені в обличчя, подумавши, що це я таким чином хотів її зачепити. 

Ідіотка! Я не буду діяти так примітивно! У мене є інші плани. 

В результаті я наговорив грубощів, а вона дала мені ляпаса. Взагалі безстрашна! Здається, не розуміє, хто я!

Розізлившись, я вигнав її з тачки просто під дощ. Від’їхав доволі далеко, а тоді зрозумів, що не можу так. І вирішив повернутися. Тільки от на тому місці її не знайшов, поїхав до її будинку, повільно, щоб бачити все, що на вулиці відбувається, але її не побачив. 

Зупинився поряд з будинком, котрий в таку погоду більше нагадує якусь закинуту будівлю, і чекав кляту годину. Я правда почав хвилюватися. Зрозумів, що переборщив. Не треба було її виганяти, хоч і заслужила. 

А якщо з нею щось станеться? Не в цьому полягала моя помста. Зовсім не в цьому.

Коли годинник показує дванадцяту ночі, я розумію, що немає сенсу тут залишатися. Їду у свою квартиру, приймаю душ і до самого ранку нормально заснути не можу. Тільки-но розплющую очі, як бачу її. Лаюсь, сідаю і протираю обличчя руками. 

Розумію, що треба випити. Може так швидше засну. Наливаю в келих віскі, п’ю залпом і відчуваю, як воно обпікає моє горло. Краще не стає.

А Назар говорив мені вчора дати їй спокій. Бачте, він переконаний, що ця дівчина ні в чому не винна. А я так не думаю! Вона – сестра вбивці, і також має відповідати. Якщо не перед законом, то переді мною. 

В якийсь момент мені таки вдається заснути. Але зранку прокидаюсь злий і втомлений, наче взагалі не спав. Треба їхати на роботу, але вирішую спочатку провідати батьків. 

Після того як Насті не стало, мені дуже важко їхати в батьківський дім. Мама постійно плаче, тато наче тримається, але я бачу, що йому теж погано. Саме там я набираюсь якогось гнітючого відчаю і злості. Залишаю автомобіль перед будинком і йду всередину. Серце б’ється швидко, і таке відчуття, що зараз я побачу усміхнену Настю.

Ні, не побачу! Більше ніколи не побачу!

– Сину? – чую здивований голос батька. Він в домашньому халаті та з чашкою чаю в руках. 

Ми з ним домовилися, що поки мамі не стане краще, він буде поруч з нею, а всі справи компанії я беру на себе. 

– Привіт! – кажу. – Вирішив вас провідати перед роботою. 

– Правильно зробив, – киває тато. – Будеш снідати? 

– Я не голодний. Мама як? 

– У кімнаті. Вона вже кілька днів звідти не виходить. Добре, що хоча б їсть, – розповідає. – Я не знаю, як переконати її жити далі. Сам з останніх сил тримаюся. 

Я йду до неї. Піднімаюсь сходами на другий поверх, і кожна нова сходинка здається мені важчою за попередню. Стукаю у двері й, не чекаючи відповіді, відкриваю їх. Мама лежить на ліжку і пригортає до себе улюблену м’яку іграшку Насті. Спочатку вона хотіла покласти її в труну, а потім вирішила собі залишити. На згадку про доньку.

– Ти як? – питаю, сівши на край ліжка.

– Не знаю, – шепоче. – Я не можу до реальності повернутися. Здається, що сплю і ніяк прокинутись не можу з цього кошмару. 

– Потрібен час, – накриваю її руку своєю. Мені боляче бачити батьків такими. Я ще якось тримаюсь, а вони – ні. Хочу допомогти, але воскрешати з мертвих не вмію, а це все, що їм треба зараз – повернути Настю. 

– Що з тим хлопцем, що був за кермом? – несподівано питає. – Його посадять?

– Звісно, – впевнено кажу. – Він має відповідати. 

– А що каже слідство? Може він не винен. Всяке ж буває. 

– Мамо, що ти таке говориш? – злюсь. – Він вбив Настю! 

– Я пам’ятаю його. Смутно, але пам’ятаю. Він тоді таким зляканим був. Мабуть, сам не зрозумів, що сталося. 

Мені не подобається те, що говорить мама. Вона виправдовує вбивцю. Я не можу сварити її, тому що вона і так в поганому стані зараз, тому доводиться просто змовчати. 

Цілую її та прошу бути сильною. Мама знову плаче, а я її обіймаю. Всередині все перевертається. Я теж хочу, щоб все це було страшним сном, але це реальність. Моя жорстока реальність. 

Повертаючись в місто, мене набирає Каріна. Ми знайомі багато років, і я точно знаю, що вона в мене закохана ще зі школи. Сам я нічого не відчуваю до неї, але бувають моменти, такий, як сьогодні, коли кортить зняти напругу. 

– Повечеряємо разом? – муркоче в слухавку. 

– Я заїду після роботи, – сухо кажу.

– Чудово! Я буду чекати!

Вона щаслива, що ми побачимось, а я збираюсь просто переспати з нею і піти. Мені не потрібні стосунки. Відповідальність. Особливо з Каріною.